НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

„У добу розквіту своєї популярности Пілсудський говорив про потребу згоди з українцями, засуджував вибрики польського шовінізму та марив про створення польсько-української унії, яка сягала б від Балтики аж по Чорне море. Гарні слова перепліталися з чарівними снами в його політичних комбінаціях, одначе в них не було щирого бажання спокійно вирішити українсько-польський спір... Українська парламентарна політика обмежувалася протестами і демонстративними політичними й культурними домаганнями. Проте громадська праця з кожним роком ставала плідніша й успішніша... Праця тих культурних і господарських інституцій зустрілася з неґативною оцінкою польської влади. Всі домагання порозумітися з українцями були унеможливлені диктаторським режимом, а українське питання дістало небезпечне для мирного розвитку стосунків у Східній Галичині забарвлення. У поліційній атмосфері розвинулася підпільна терористична українська організація... Коли в серпні ц. р. на галицькій землі почали виникати пожежі панських маєтків та селянських господарств, польська шовіністична преса записала всі ці пожежі на рахунок таємної української організації... До пожеж на провінції незабаром приєдналися бомбові атентати і саботажі, зокрема на залізницях, які у відплату викликали напади з боку польської академічної молоді на українські інституції у Львові. Польська шовіністична преса почала скажений наступ на українців та закликала владу до найгостріших репресій... Засліплений перемогою своєї капральщини над польською демократією, Пілсудський почав „заспокоювати” Східню Галичину на зразок, колишньої царської влади. Він вислав до Східньої Галичини своїх уланів, щоб „пацифікували” українське громадянство. Ці карні експедиції скоро поширили навколо себе жах і одчай. Куди вони прийшли, всюди відзивалися плач і стогін. Улани вривалися до приватних домів, до бюр культурних, установ, до кооперативних товариств, шукаючи за зброєю, вибуховими матеріалами, прокламаціями та забороненою літературою. Хто відважився протестувати, той був битий або приголомшений прикладом рушниці та був радий, якщо після „допитів” залишився живим... Поліційні й уланські відділи оточували українські села, скликали запідозрених українських хліборобів і – катували їх. Кожний запідозрений одержував від 50 до 100 ударів по голому тілі, прикритому мокрим рядном. Перед відходом з села, карна експедиція примушувала громадський уряд скласти письмове свідчення, що улани гарно поводилися і платили за харчі, хоч насправді кожна українська громада була примушена платити контрибуцію. У місцях, де були ревізії, повиривано з долівки дошки, пооббивано стіни, попорено подушки й перини, порозбивано дзеркала, все скидано на одну купу, щоб якнайбільше знищити і зіпсувати. Читальні „Просвіти”, домівки кооператив і крамниці демольовано, книги й записки розкидувано, в складах зумисне розсипувано з мішків збіжжя і борошно. В музичних товариствах так переглядано музичні інструменти, що після ревізії вони були цілком знищені. Сотнями арештовувано і ув'язнювано людей. Усі в'язниці переповнені, а в Бересть-Литовській фортеці сидить ціла низка колишніх українських послів. Нема потреби підкреслювати, що коменданти карних експедицій вимагали від громадських управ зобов'язання, що під час виборів цілою громадою будуть голосувати за державним списком... Польська шовіністична преса шалено раділа „успіхами” карних експедицій і в своєму засліпленні проголошувала, що український народ треба примусити до співпраці з поляками. Сьогодні Пілсудський хоче вогнем і мечем домогтися льояльности від українського народу. Не треба більшого доказу падіння польської державної думки за Пілсудського, як партизанська війна в Східній Галичині. „Пацифікація” тієї країни є справжньою трагедією. Вона роздмухувала глибоку ненависть і неприязнь між двома слов'янськими народами. Вона витворила атмосферу, в якій добре зростати буде лише взаємна ворожнеча, недовір'я інтриґи і терор. Ця „пацифікація” кличе до дії підпільні організації та підсилює серед загалу українців віру, що мирне порозуміння з Варшавою е неможливе. Поліційні та уланські відділи ускладнили внутрішньо-політичні відносини в Польщі... Пілсудський хотів показати національним меншостям свій п'ястук. Це правда, що він залякав і стероризував цілу Східню Галичину, але своїми уланами Польщі не поміг. За його політику в болючому українському питанні Польща покутуватиме протягом довгих років...”

Подібний опис „пацифікації”, з поданням багатьох фактів, прізвищ скатованих поляками жертв та місцевостей, назвами, де це сталося, — надрукував „Форвертс” у числі за 8 жовтня 1930 року, який так закінчив свою статтю:

„Це деякі коротенькі уривки з епопеї потопу, що тепер залив Східню Галичину. Все це діється в той час, коли міністер Залєскі говорить у Женеві про права людини і про гуманне трактування національних меншостей. Все це діється під боком Ліґи Націй. Так-то Польща, яка має відвагу називати себе „Месією народів”, поширює свою культуру серед довіреної їй частини українського народу”.