Нащадки скіфів

Археолог хвилювався ще більше, ніж раніше, вже зовсім не приховуючи своєї збудженості. Його пальці тремтіли, коли він знову взяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знову сам. Але досить було придержати розгорнуту частину всього кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, лишався розкритий, плескатий.

— Літери! Бачите, ось вони, літери! — вигукнув несамовито Дмитро Борисович.

Справді, і внутрішнього боку пергаменту було видно темно-коричневі літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не поділяючись на окремі слова. Що то за літери?

- “Той, хто бажає знайти…” — півголосом прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? І ви розумієте ці дивні літери? — здивувалась Ліда.

— Зачекайте, зачекайте, — пробурмотів археолог. — Так, це написано тут. Старогрецькою мовою… хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови… чи не іранської?.. Не знаю, дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки виринали один за одним. Дмитро Борисович, старанно розгортаючи пергамент, уривчасто читав окремі фрази:

- “Шлях, як показано на рисунку…” Хм, де ж той рисунок?.. “Я здобував там золото…” Золото? І хто ж такий цей самий “я”?..

Нарешті пергамент було розгорнуто. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними суцільними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, нервово пощипував свою борідку; мабуть, у дивному тексті зустрічалися певні труднощі. Ніхто не зважувався турбувати його, заважати йому запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече.

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.

Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:

— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої “золоті” мрії…

Юнак мовчав.

Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — скрикнула Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятися до пергаменту. Справді, він просто на очах помітно змінював свій попередній вигляд. Середина його ще лишалася світлою, але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурі. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась темна рідина. Близько до країв уже не можна було розібрати навіть літер, вони зливалися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості, не подумати про неї? Хіба він не знав раніше про подібні випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в наглухо зачиненій скриньці, де до нього не доходило вологе свіже повітря. Тепер пергамент активно вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався якийсь прискорений хімічний процес. Розклад, затриманий на тисячоліття в умовах закритої металевої скриньки, тепер відбувався невпинно, бурхливо, і ніщо не могло вже його загальмувати…

І винний в усьому тому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити відповідних заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, принаймні покласти його між двох листів скла і заклеїти їх краї, щоб до пергаменту не доходило свіже повітря. Це ж звичайна річ, скільки разів він робив таке… та хіба мало він знав аналогічних засобів збереження крихких, нестійких стародавніх рукописів?

— Лайте мене, друзі, бийте мене, я винний! — розпачливо вигукував Дмитро Борисович. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що… боже мій, що я наробив!.. Мені соромно, мені…

Йому бракувало слів. Він не міг простити собі своєї необачності. І це розуміли всі.

— Але ж, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент, і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і ще переписали текст, — втішала археолога Ліда. Проте він тільки безутішно хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі суцільною рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодного слова. Здавалося навіть, що він якось припав до стола, майже прилип до білого паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту виникла водночас і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба, може, сховати його, — нерішуче мовив Артем.