Навіжені в Мексиці

Зазвичай флегматичний, врівноважений та інтелігентний Тьомик налився кров’ю і просто озвірів. Схопивши до рук першу-ліпшу ломаку, він несамовито загорлав, вискочив з палатки і понісся, люто розмахуючи тим дрючком над головою, на клітки з мавпами.

— Стій! Ну навіщо?! — закричав я. — Не роби цього!

Але Тьомика було не спинити.

Мавпи, здавалося, тільки цього й чекали. Вмить на мого напарника полетіла така кількість відходів мавпячої життєдіяльності, що на кілька секунд за ними не було видно дощу. Не добігши до кліток, Тьомик заходився махати дрючком і лементувати так, аж сантафейці повибігали на пагорб подивитися, що коїться, проте вже за хвилину хлоп визнав свою поразку і квапливо відступив з поля бою. Розлючений і загиджений по самі вуха, він вирішив зірвати весь свій гнів на мені.

— Ти ненормальний! Ти кретин, Максе! — кричав на мене Тьомик. — Подивися, до чого ми докотилися: ми забралися до самого чорта в дупу і скуповуємо мавп! За мої гроші! Ма-а-авп, чорт забирай! Я здихаю, мов собака, я гнию в цих довбаних джунглях, де з неба ллються водоспади води, де москіти загризають до кісток, де кожен день ризикуєш підхопити малярію, де нема нормального пива, гарячої ванни і чистих баб, які не смерділи би потом! Це при тому, що я міг би зараз спокійнісінько сидіти в чепурному, вилизаному, прекрасному та цивілізованому Стокгольмі, насолоджуючись — чуєш, іроде проклятий, — насолоджуючись життям! І чому я тільки послухав тебе?! На хріна я взагалі поперся у цю Мексику?!

Попри те, що Тьомик волав українською, сантафейці, схоже, чудово розуміли суть його промови.

— А тепер послухай мене, — вторував далі мій напарник, підступивши до мене впритул. Якоїсь миті мені здалось, що він зараз трісне мені ломакою по довбешці. — У мене в печінках сидить цей тропічний ліс, оця банда замурзаних дикунів, усі твої мавпи і ти, ти, Максе! Іди до дідька зі своїм мавпячим бізнесом, я збираюсь і їду додому!

Кашляючи і шмаркаючи носом, Тьомик почав запихати в рюкзак наскрізь промоклі речі. Наостанок він розвернувся і кинув мені чомусь англійською (мабуть, навмисне, зараза, щоб принизити перед мексиканцями):

— Не забувай, ти винен мені десять тисяч баксів. І щоби без грошей я тебе більше не бачив.

8

День десятий. Тьомик поїхав. Сантафейці продовжують постачати мені мавп.

Щоправда, гінці з клітками чи кошиками з’являлися вже рідше. Наприклад, у п’ятницю прийшло всього двоє. Однак я боявся, що, коли дощ припиниться, мене знов закидають приматами усіх можливих форм, кольорів та какашкопродуктивності, тому відмовився брати нових мавп.

— Пробачте, друзі, — розвів я руками, — мій партнер покинув мене, залишивши зовсім без фінансування. Мені тепер треба думати, як переправити уже набраних мавпочок до океану.

Мексиканці з розумінням кивали головами.

— Ми згодні взяти лиш по 100 песо за мавпу, сеньйоре…

— Хлопці, — гнув далі я, — я не торгуюсь, я справді не маю чим вам заплатити. А мені ще ж годувати бозна-скільки часу ось цю орду дристунів, — і я показав рукою на клітки, — поки не сплавлю їх до Голівуду.

Одначе індіанці не відлипали. Спіймані ревуни були їм непотрібні. Їх треба було або продати мені, або відпустити. Інакше мавпи блискавично втрачали в ціні.

Зрештою ми зійшлись на ціні 60 песо за кожну мавпу, крім того, їх власники зобов’язувалися годувати своїх звіряток, а також ще по десять моїх мавп на додачу кожен, доти, поки я не організую їх експорт до океану. Таким чином моє звіряче воїнство поповнилось ще на два бійці й на ранок одинадцятого дня налічувало вже 168 мавпочок.

9

Абориген вискочив, мов Пилип з конопель. Я, якщо чесно, ще спав, незважаючи на те, що ранок уже давно минув. Але у тропіках краще вже спати, аніж задихатись від надмірної вологості та всепроникної спеки.

— Сеньйоре Максімусе! Сеньйоре! Вам телеграма!

Я спочатку крізь сон геть не добрав, про що він кричить.

— Вам прийшла телеграма! — заходився пояснювати абориген, експресивно розмахуючи руками. — Мерщій йдіть на пошту, сеньйоре Максімусе.

Потроху ватяна сонливість відступила. Я остаточно прочунявся й скорчив здивовану міну, гадаючи, хто, в дідька, може почати переписку зі мною в такій глушині, але, підігрітий цікавістю, не став більше ні про що розпитувати і, натягнувши штани, слухняно потюпав за індіанцем до будинку телеграфу.

Дощ врешті-решт перестав, у потилицю смалило по- літньому пекуче сонце. Ми з індіанцем-поштарем обійшли розкислий табір, спустилися з пригірка вниз, затим, задихаючись від ядучих випарів, піднялись у Санта-Фе і спинились коло приміщення телеграфу.

— Зараз, сеньйоре Максімусе! — сказав абориген і зник у комірці, за якусь мить подавши мені зсередини заповнений бланк телеграми. Я розгорнув і прочитав: