Я, проте, зовсім не поділяв його ентузіазму. Я лупав на нього, наче бик на червону ганчірку. В той момент я жалкував, що канкунський чемпіон у першій важкій вазі не до кінця вибив мізки з тієї дурнуватої макітри, я думав, що краще б ця русява падлюка мовчала до скону від самої Мериди, я шкодував, що його не затоптав на смерть мексиканський слон і не порішив стоматолог у Сан-Крістобалі. Я відкинув убік дорожню сумку, стиснув кулаки і вже готовий був натовкти його нахабну білобрису морду, коли Тьомик посміхнувся, і… я отетерів!
— Чувак! Чувак! Що за фігня?! Де твої зуби?!!
В Артема не було двох з тих зубів, які ми з таким трудом вставили йому перед «весіллям».
— Я їх виколупав, — гордо заявив мій друзяка.
— На фіга?!!
— Не знаю. Муляли. Псували карму. Так красце, правда? — і Тьомик ще раз широко всміхнувся.
Я замовк, подивився на нього і довго-довго думав, що б його сказати. Зрештою я теж усміхнувся і спокійно проказав:
— Радий тебе бачити, друже.
— І я тез, — відказав Тьомик, і ми по-товариськи міцно обнялися.
— Пішли на пиво, обмиємо твоє «одруження», — запропонував я.
— Післи! Пам’ятаєс той бар на Gamla Stan’і з якимись гоблінами замість офісіянтів?
— Це там, де ми ледь не повісили на люстрі бармена, коли він приніс нам пиво з мушкою в бокалі?
— Ага!
— Ну, пішли…
Ми вискочили надвір і, по-діловому заклавши руки в кишені, неквапом посунули в напрямку центру шведської столиці. Сонце стояло високо, виплескуючи на стокгольмську брущатку безкінечні потоки об’ємного світла. Я енергійно висвистував якусь мелодію, коли це Тьомик знехотя обізвався до мене, неуважно видивляючись щось попереду:
— Слухай… цейво… я шо хотів спитать… А як там Альона?
Я знизав плечима і глибокодумно відповів:
— Як у футболі: коли жених не з’являється на шлюбну церемонію, нареченій автоматично зараховується технічна поразка.
— Ги! — розплився у посмішці Тьомик.
— Ги-ги! — я поплескав його по плечу. — А ось і наш паб, друже!..
ДАЛІ БУДЕ…