Навіжені в Мексиці

Потому я обдзвонив інших наших друзів, навіть тих, котрі не мали ніякого відношення до весілля та вечірки, але жоден з них не міг нічого сказати про ймовірне місцезнаходження Тьомика. Переляканий, я почав телефонувати у різні відділки міліції, в лікарні і навіть у морг, однак результат лишався незмінним: ніхто не чув, не бачив і нічого не знає про високого русявого хлопця на ім’я Артем.

Васі я дзвонити не став.

5

Наступного дня Артем так і не з’явився. Трохи опритомнівши після фатального похмілля, я зібрався з силами і продовжив пошуки, відчуваючи, як десь у грудях наростає, немов смертоносна снігова лавина, токсичне хвилювання. Я відчував, як воно плюскається десь унизу живота, поволі розносячись тілом, проникаючи і отруюючи кожну клітину. Ситуація ускладнювалася тим, що з самого ранку кожних півгодини мені дзвонив Вася. Я стискував кулаки, потім тремтячими руками хрестився і… не відповідав.

…Я розгублено тупцяв посеред Хрещатика і гарячково обмізковував ситуацію. Отже, Тьомика ніде нема, він не з’являвся дома і не відповідає на дзвінки, а у мене страшенно болить голова і є всього півтори доби, щоби знайти напарника. Інакше… Мені не хотілося навіть думати, що буде інакше. За Альону я не дуже переживав, вона дівка бувала, кілька днів порюмсає і заспокоїться, але Вася… З Васею могли бути проблеми. Хлопчина, поза всяким сумнівом, сприйме Тьомикове зникнення як особисту образу і навряд чи повірить, що моя скромна персона до цього непричетна або, навіть якщо й причетна, що я нічого не пам’ятаю. Я вже, здається, казав вам: Вася у нас кікбоксер і голими руками може поколошматити так, що на вулиці мене сприйматимуть за зеленого інопланетянина. Це, повторюсь, голими руками, а іноді він ще в кожну руку бере по цеглині… Тоді його не зупинить навіть ціла танкова дивізія.

Єдине, що я чітко пам’ятав, — це те, що наша славетна вечірка почалася в «Shooters’і». Я свиснув таксі й, навіть не питаючи за гроші, назвав адресу. Водій кивнув, і ми поїхали.

У «Shooters’і» я так нічого й не дізнався, оскільки щойно наблизився до входу, охоронці миттю впізнали мене, заревіли в один голос, наче африканські буйволи, і почали товкти мій багатостраждальний писок своїми пудовими кулачищами. Я, зрозуміло, трохи образився і нічого розпитувати у них не став.

Настрій відразу попсувався. Після того моменту, коли ми з хлопцями ввалилися в «Shooters», я більше нічого не пам’ятав. Складалося враження, наче, переступивши поріг того бісового клубу, я бебехнувся прямісінько у велетенську діжку з молоком чи потрапив на широчезне поле, де заблукав у густому, мов кисіль, тумані. Нічого! У голові не лишилося нічого — жодного образу, слова чи думки, які нагадували б про пригоди вчорашньої ночі. Хоча сумував я недовго, оскільки зразу після того, як мене відколошматили під входом у «Shooters», у кишені задеренчав мобільний. Дзвонив Толян.

— Максе, друже, ти як там? — з перших його слів я зрозумів, що хлопець, на щастя, прийшов до тями.

— Шукаю того клятого Тьомика. Запропастився десь, зараза, і… хто його зна’, що в нього на умі. А я вже встиг отримати добрячої припарки від охоронців під «Shooters’ом»…

— Чувак, мені щойно телефонували з «Авалону»! — перебив мене Толян.

— І що? — моє серце радісно затьохкало.

— Сказали, що я там учора вночі загубив водійське посвідчення. Просили прийти забрати. Я подумав, що це може тобі якось допомогти.

Я моментально оживився.

— Толику, ти справжній друг! — заволав я у телефон. — Значить, ми були в «Авалоні»! Навіть і не знаю, щоб я робив без тебе і твого посвідчення.

Я поспішно розпрощався з Толяном, пообіцявши тримати його в курсі подій, а тоді на всіх парах почесав у «Авалон». Цього разу я вчинив хитріше і наближався до охоронців дуже обережно, готовий при найменшому натяку на агресивні дії з їхнього боку накивати п’ятами. Двійко двометрових бугаїв, що тупцяли обабіч входу, дуже уважно й прискіпливо роздивлялися мене. Я зі свого боку свердлив їх поглядом і потроху підсувався, зважуючи кожен свій крок, немов сапер на мінному полі. В якусь мить туполобі бички, безперечно, розпізнали мене і одночасно сильно насупилися. Втім, цього разу мене не били і навіть дозволили зайти всередину того гадючника. Я чемно заплатив за вхід і прослизнув на танцмайданчик, звідки піднявся на другий поверх, аби в першу чергу поговорити з барменом. Одна з клубних дівчат, що самозакохано дриґалась на підтанцьовках, побачивши мене, пронизливо заверещала і, втративши свідомість, гримнулася зі свого п’ятачка вниз на танцювальну площадку. Я нахилив голову і вдав, що нічого не помітив.