Навіжені в Мексиці

Не поспішаючи, я вмився, одягнувся та вийшов надвір.

Туксла-Гутієррес розташована майже на півтори тисяч метрів нижче нагірного Сан-Крістобаля, тому тут зазвичай уже з самого ранку палахкотить удушлива спека. Я дивився, як ранковий туман хутко відступає в гори і сонце безжально стріляє з небес своїми гострими променями. На сходах, у затінку коло потріпаних дверей готелю, куняв консьєрж у запраній фіолетовій жилетці.

— Ти часом не бачив уночі білявого ґрінго без двох зубів, який кудись виходив з готелю? — спитав я.

— Не бачив, — ліниво буркнув метрдотель, навіть не розплющивши очі.

Я задер голову. Навіть якщо Тьомик ліз через вікно, він не міг проскочити непоміченим перед консьєржем. Відтак я акуратно підсунувся ближче і непомітно для інших запхнув мексиканцю в кишеньку рожеву купюру номіналом п’ятдесят песо.

— Бачив! Бачив, сеньйоре! — тут-таки радо дзявкнув служивий, старанно продерши баньки.

— І куди він подався?

— Три години тому, ще до світання, рвонув на південь, у бік гватемальського кордону, сеньйоре. Біг так, наче за ним гналися всі демони пекла із самим сатаною на чолі.

— Ясно, — зітхнув я.

— Радий був прислужитися, сеньйоре! — кивнув швейцар і далі вп’явся у дорогу вдавано байдужим поглядом брунатних очей.

Я не поспішав, розуміючи, що з нульовим запасом іспанських слів Тьомик не зможе орендувати машину або ж зловити попутку. Тому спокійнісінько замовив у готелі яєчню з грінками та кавою й заходився снідати. Далі неспішно викурив сигаретку і попросив ще одну каву. Видудливши друге горнятко запашної чорної рідини, я попрохав ще одне. Ох, якби ж ви знали, яка все-таки добра ця чіапаська кава!

Лиш після того я нарешті сів у джип і кинувся у погоню. На виїзді з Сан-Крістобаля заправився бензином, списавши вартість палива зі свого боргу Тьомику, і почесав на південь вибоїстою дорогою до Гватемали.

Мені вдалося нагнати того чортового марафонця аж за двадцять кілометрів від Туксли-Гутієррес на обочині шосе посеред справдешніх джунглів. Тьомик продовжував ошаліло нестися на південь, задихаючись і рясно обливаючись потом. Я порівнявся з ним на джипі, ввімкнув другу передачу і їхав поряд, не відстаючи.

— Фізкульт-привіт! — гукаю через прочинене вікно.

Тьомик не відреагував.

— Чувак, — кричу, — не страждай фігнею! Припини! Сідай в машину і гайда назад. Нас чекають справи!

Тьомик навіть не повернувся у мій бік, тільки припустив ще швидше. Я піддав газу.

— Друже, будь же ж мужчиною! Ніхто тебе не тягнув на ту фотосесію! Я обіцяю, що ми знайдемо тобі найкращого лікаря на всю південну Мексику! Зуби будуть як новенькі.

— Ні! — рявкнув Тьомик.

— От же ж паразит! — вилаявся я. — Чувак! Ти поводишся, наче дитя. Гарантую, у тебе буде анестезія, повна анестезія! Чуєш, чувак? Ти геть нічого не відчуватимеш! Якщо хочеш, я попрошу, щоб дантист приспав тебе загальним наркозом! Хочеш? А загальний наркоз — це… це… це така анестезія, що просто капець! Ти нічого не бачитимеш, не чутимеш і не пам’ятатимеш. Прикинь, проснувся і — опа — а зуби на місці!

На якусь мить Тьомик завагався, але зрештою страх переміг.

— Нізащо! — вереснув він.

Я люблю Тьомика як друга, як брата, і, безумовно, поважаю його право ходити без двох зубів, але, повторюсь, я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

«Друже, пробач, — подумав я, — але це вимушені заходи». Відтак я нагнав того опецька ззаду, обережно поклав на капот, а тоді різко крутнув кермо праворуч і запхав у густе вариво джунглів при дорозі, так, що назовні стирчала одна задниця. Тьомик нарешті перестав бігти — його передня частина намертво заплуталась у колючих хащах, а задню частину надійно підпирав бампер джипу, — однак він все ще продовжував відчайдушно метеляти ногами в повітрі, марно шукаючи якоїсь опори.

Я заглушив мотор і вийшов з машини. Мій напарник безпорадно смикався, обплетений ліанами і високою травою, несамовито верещав, плювався і матюкався. Я запалив сигарету і виліз на гарячий капот, упершись спиною об переднє скло, рясно заліплене розплющеними мушками.

— У тебе є два варіанти, — почав я, — або ти, потворо, добровільно сідаєш в машину, їдеш назад і ми знаходимо тобі найкращого зубного лікаря, або я везу тебе силоміць, приковую до стільчика і кажу дантисту, щоб робив усе без знеболювального.

— А-а-а! — кричав Тьомик.

Зрідка повз нас проїжджали машини. Опришкуваті мексиканці задивлялися, немислимо викручуючи голови, як я сиджу на капоті свого джипу і розмовляю з чиєюсь дупою, що стирчить з кущів при дорозі.

— Вирішуй! Я не маю часу на пусті теревені.

— А-а-а!

— Як знаєш, друже. Це був твій останній шанс.

— А-а-а… Стій! Добре! Добре! Я згоден на наркоз. Ти, блін, катюга! Не треба мене в’язати, я піду сам.

Відтак я заліз у кабіну, вивів машину з кювету, а потім допоміг Тьомику виборсатися з кущів.

— Фашист! — це все, що сказав мені Тьомик за весь час, поки ми їхали назад у Тукслу-Гутієррес.

5