Навіжені в Мексиці

— А краєвид там справді був першокласний… — ще тихіше додав Тьомик, не підводячи погляду від носків своїх черевиків.

5

Дві години поспіль, не покладаючи рук і не розгинаючи спини, ми з напарником відчищали кабіну старенької «Cessn’и». Час від часу ми переривались, щоб перепочити. Я похмуро курив цигарки, обіпершись спиною на прогрітий сонцем фюзеляж, а Тьомик похнюплено відмивав гроші і розвішував вцілілі купюри сушитися на крилах літачка.

На початку третьої години до нас підлетів розлючений Беніто, розмахуючи своїм мачете.

— Ах ви паскуди! Безбожники! Я знав, що не слід було зв’язуватися з фотографами! Хай би вам…

— Що таке, діду? — перервав я старого.

— Ця твоя камера не працює!

— Як так? Щойно працювала, ви ж бачили — ми гори фотографували!

— Не працює і все!

— Так, ану дайте сюди, — я мало не силоміць видер свою кулькову ручку з рук старого пілота.

Набравши розумного вигляду, я кілька разів клацнув ручкою.

— Ну от бачите — все працює.

Беніто не відводив від мене сердитого погляду і за звичкою тихенько пихтів.

— Не вірю! Вона ні чорта не знімає!

— Та не вигадуйте! Я ж он щойно на ваших очах склепав кілька знімків.

— Брехня!

— Я вас прошу! Ставайте ось сюди, супроти сонця, — без поспіху й поважно вимовив я, — зараз я вас сфотографую і доведу, що все працює, мов той швейцарський годинник. Знімок має вийти просто казковим! — гаркнув я наостанок, стараючись привернути увагу Тьомика.

Мексиканець слухняно розташувався обличчям до сонця і напнув груди, сконцентрувавши погляд на кінчику кулькової ручки у моїх руках. Мій напарник опинився якраз за його спиною. Сонячні промені вгризалися прямо в очі Беніто.

Тьомик щойно виліз із кабіни. Я непомітно підморгнув напарнику, він усе зрозумів і відповів мені багатозначним кивком голови.

— Приготувались! — голосно прокричав я і почав крутити верхньою частиною ручки, імітуючи настройку чіткості для об’єктива. Тьомик безшумно нахилився у салон і витягнув з-під сидіння широченну дубову дошку. — Посміхайтесь, діду! Зараз звідсіля вилетить пташечка.

— Коли ти клацав перед тим, ніякої пташечки не було…

— А зараз буде особливий знімок, діду. З горобчиком.

Беніто схвально мотнув головою, надув щоки і ще більше розчепірив грудну клітку.

— Ось так! Правильно! Веселіше, веселіше, діду!.. — загорлав я. — А тепер — раз, два…

Тьомик навшпиньки підкрався до старого, обхопив дошку двома руками й підняв над головою.

— Три! — я клацнув ручкою.

Хрясь!!! Тьомик з усього маху хрьопнув дідка дошкою по макітрі.

І ми побігли. А Беніто впав долілиць, цвіркнувши снопами іскор із очей, й почав лаятися якимись такими іспанськими словами, що я навіть і не чув раніше.

Того дня ми з напарником бігли так, як ще ніколи не бігали до цього. Зате знімок, щоб там не казали, вийшов на славу. З пташечкою…

6

Якщо вам колись доведеться добиратися літаком від Оахаки до Пуерто-Ескондідо, ви, без сумніву, ще натрапите на «Аеробукану» і побачите все на власні очі. Матимете щастя познайомитись особисто з Беніто, а заразом і з його терпким та колючим характером. Послухаєте історії старого про свою родину, спізнаєтеся з його шваброю і мачете… Словом, усе у вас буде добре. Єдине, про що я прошу, — не їжте багато перед вильотом. І не називайтеся фотографами.

23 квітня, 1—19 червня, 16—20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Флоріанополіс (Бразилія)

Як справжні мужики в коханні освідчуються

1

Тьомик боїться літати, лікувати зуби і одружуватися в шість з половиною разів більше, ніж середньостатистична жіночка боїться всіх щурів, волохатих павуків і тарганів нашої планети, разом узятих.

Одного разу я вже писав про щось таке, і це, як ви пам’ятаєте, ні до чого доброго не призвело. На превеликий жаль, мушу нині констатувати малоприємний факт, що цього разу вийшло так само, як і минулого…

2

Після майже десяти місяців поневірянь теренами Мексиканських сполучених штатів я врешті-решт вирішив, що з нас досить. Нав’язлива ідея займатися бізнесом на іншому континенті полишила мене. І цього разу, мабуть, надовго.

Така розважлива й толкова думка навідалася в мою макітру холодного грудневого вечора за тиждень до католицького Різдва, коли ми з напарником після всіх наших митарств потай повернулися до Мехіко і безрадісно гаяли час, вигадуючи, де б то його ще напакостити. По небу брели важкі хмари, вікно тремтіло від поривів холодного вітру. Тьомик сидів поряд зі мною, втонувши у кріслі і понуро втупившись у старенький телевізор. На «MTV» один за одними крутили передноворічні хіти з першої десятки, перериваючи їх тупими до неможливого рекламними роликами.

— Слухай, чувак, набридло все… — почав я здалеку.

Тьомик не відповів і мовчки проковтнув черговий рекламний ролик.

— Може, гайда додому? Я ситий Мексикою по саме горло.

Тепер Артем на мить відклеївся від телевізора:

— Давно пора. Це твоя перша розумна думка за останні вісім з половиною місяців.