Навіжені в Мексиці

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.

Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:

— Так, я згодна!

Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.

Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.

Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.

— До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, — розчулено шепотів старий.

І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.

Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.

— Ти що, плачеш, Максе? — здивовано спитав Тьомик.

— Та то так… то мошка в око попала, — стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.

6 лютого, 21—28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)

Останній ковток, або Одруження Тьомика

1

Всьо! Всьо пропало! Мій Тьомик одружується!

Мені знадобилося два дні, щоб протверезіти, а потім ще два дні, щоб остаточно в це повірити. Потому я кілька разів дзвонив до Артема і слізно благав його отямитись. Утім, щоразу у відповідь з трубки линули невтішні слова:

— Максе, вибач, але я кохаю її…

Я сердито кидав слухавку, а потому від невимовного відчаю мені хотілося рвати на голові волосся і битися макітрою об стіну.

Хай там як, незабаром я збагнув, що вже не зможу нічого змінити. Хоч як би важко мені було з цим змиритись, я розумів: мій найкращий товариш і побратим, неперевершений друг і товариш по чарці, з яким ми перевернули з ніг на голову всю південну Мексику, з яким ми стільки всього пережили, не витримав лихої долі і здався на поталу ворога! Якась бісова діваха забирає у мене найкращого друга! О Боже, щоразу я тремтів від люті, наче зашкарублий осінній листок на холодному вітрі, коли прокручував ці слова в голові.

Однак насправді ця історія зовсім не про одруження Тьомика (там, в принципі, і розказувати нема про що). Ця історія про останній ковток такого чистого й п’янкого, запаморочливо вільного повітря, що передує процесу невідворотного занепаду й повної деградації мужчини з поступовим перетворенням його на слухняну овечку, який незмінно настає невдовзі після одруження. Перед вами, шановні, епічна розповідь про чоловічу вечірку або, як кажуть у народі, «мальчішнік» в переддень Тьомикового весілля.

2

Дату одруження призначили на травень.

Артем розсудив, що чоловічу вечірку краще провести за два, а то й за три дні до церемонії. Ну, щоб у випадку різноманітних катаклізмів у всіх її доблесних учасників було достатньо часу для всестороннього очищення організму, думок та одягу, словом, для повноцінного приведення себе в порядок. Щоправда, я почав готуватися до неї за два з половиною місяці, ретельно плануючи програму дій та заходів, аби, як кажуть, не впасти лицем у багно і нормально провести свого товариша в останню путь.