Небезпека «Дому на околиці»

– Геніальна ідея! От тільки, чоловіче добрий, та кому ж, по-вашому, воно могло знадобитися? Я ж не прекрасна юна спадкоємиця, після смерті якої залишаться нічийними мільйончики! Мені б і хотілося, щоб хтось таки спробував, – полоскотала б собі нерви, коли хочете, – але на це, боюся, ні найменшої надії!

– Мадемуазель, ви не розкажете мені про ті випадки?

– А чого ж, залюбки, але за ними нічого не криється. Просто дурні придибачки. Над моїм ліжком висить картина у важкій рамі. Якось уночі вона зірвалася. Але суто випадково я саме почула, що десь у будинку ляскають двері, тож і спустилася, щоб знайти які й зачинити їх – і так врятувалася. Бо та рама, напевно, проломила б мені голову. Це №1.

Пуаро не посміхнувся.

– Продовжуйте, мадемуазель. Перейдімо до №2.

– О, цей узагалі сміховинний. До моря спускається стрімка, обривиста стежка. Я ходжу тим шляхом купатися. Там є скеля, з якої можна пірнати. Ну й от, зверху зірвався валун і прогуркотів донизу, ледь-ледь не поцілив у мене. А третій випадок був нітрохи не схожий. У машини щось сталося з гальмами – не знаю, що саме, – механік у гаражі пояснював, але я мало що зрозуміла. Так чи інак, але якби я виїхала за ворота й стала спускатися з пагорба, вони б відмовили і я, мабуть, врізалася б у ратушу. Ото була б аварія! Ратуша хіба трішки покоцана, зате від мене – мокре місце. Але, завдячуючи своїй феноменальній здатності завжди хоч щось та забути, я розвернулася і просто влетіла в лавровий живопліт.

– А все ж ви не можете сказати, в чому полягала несправність?

– Підіть спитайте в гаражі у Мотта, коли хочете. Там вам пояснять. Здається, відкрутилася якась залізяка, словом, щось зовсім простеньке. Я ще подумала, чи то, бува, не шкодороб Еллен із нею грався… (Так звуть мою «надію та опору», що впустила вас сюди, і в неї є маленький хлопчик – ну а їх хлібом не годуй, дай повозитися з машиною.) Вона, звісно, клялася-божилася, що той і близько не підходив до автомобіля. Гадаю, попри всі балачки Мотта, там просто щось розхлябалося від тривалої експлуатації.

– А де ваш гараж, мадемуазель?

– З іншого боку будинку.

– Його тримають замкненим?

Очі Нік розширилися від здивування.

– О, ні, звісно, ні.

– Тож будь-хто міг возитися з машиною, лишившись непоміченим?

– Ну… напевно… гадаю, що так. Але ж це чиста маячня.

– Ні, мадемуазель. Це не маячня. Ви не розумієте. Вам загрожує небезпека, серйозна небезпека. Це кажу вам я. Я! Невже ви не знаєте, хто я?

– І хто ж? – мовила, затамувавши подих, Нік.

– Я – Еркюль Пуаро.

– А, – кинула та, але радше розчарованим тоном. – Он воно що.

– Вам відоме це ім’я, еге ж?

– О так.

Дівчина тривожно пересмикнулася, а в очах проступив якийсь зацькований вираз. Пуаро пильно спостерігав за нею.

– Вам ніяково, і це, гадаю, означає, що ви не читали моїх книг.

– Ну… ні… не всі. Але ім’я, звичайно, чула.

– Мадемуазель, ви ввічлива маленька облудниця. – Тут я здригнувся, згадавши схожі слова, які прозвучали в готелі «Маджестик» того ж дня після ланчу. – Я й забув, ви ще зовсім дитина – то звідки ж вам знати його? Як швидко минає слава! Ось зараз мій друг вам пояснить…

Нік перевела погляд на мене, а я, дещо збентежено прокашлявшись, проказав:

– Мсьє Пуаро – видатний… е-е… був видатним детективом.

– Ах, mon ami, – вигукнув той, – невже це всі слова, які ви можете підшукати?! Mais dis donc![19] Скажіть мадемуазель, що я унікальний, неперевершений, найвеличніший детектив, який будь-коли жив на світі!

– Тепер у цьому немає потреби, – холодно промовив я. – Ви вже самі їй сказали.

– О так, але все ж вийшло б пристойніше, якби мені не довелося поступитися власною скромністю. Співати осанну самому собі не годиться.

– Не варто тримати пса, якщо сам мусиш гавкати, – погодилася Нік із напускним співчуттям. – А хто, до речі, цей «пес»? Гадаю, доктор Вотсон.

– Мене звуть Гастінґс, – сухо мовив я.

– Як «битву при»[20] у 1066-му, – умить зорієнтувалася та. – Хто сказав, наче я неосвічена? Ну й ну, оце так чудасія. Гадаєте, хтось дійсно хоче вкоротити мені віку? От що полоскотало б нерви. Але такого, звісна річ, насправді не буває – лише у книжках. Підозрюю, мсьє Пуаро – мов той хірург, що розробив нову операцію, чи лікар, який виявив екзотичну болячку, – ставить усім і кожному свій коронний діагноз.

– Sacré tonnerre![21] – гримнув на неї детектив. – Ви посерйознішаєте чи ні? Невже вас, сьогоднішню молодь, нічим не проймеш? Погані були б жарти, мадемуазель, якби ви лежали в саду біля готелю гарненьким трупиком з охайненькою дірочкою – в голові, а не в капелюшку. Тоді б ви не сміялися, еге ж?

– На спіритичному сеансі чувся потойбічний регіт… – відрізала дівчина. – Гаразд, давайте серйозно, мсьє Пуаро: це вкрай люб’язно з вашого боку й усе таке інше, але тут неминуче йдеться про випадковість.

– Ви вперта, наче сам диявол!