Читаем Небезпека «Дому на околиці» полностью

– Бідолашна Фреді, – у заду́мі мовила Нік, – безталанниця. Якось усе вже майже владналося. Вона виловила чоловіка й поставила перед фактом, а той сказав, що нітрохи не проти, от тільки йому банально бракує готівки, щоб привести якусь повію в готель[30]. Усе скінчилося тим, що Фреді розщедрилася, а той узяв грошики – і тільки його й бачили. І досі ні слуху ні духу. Вчинив, як падлюка – ось як це називається.

– Боже милосердний! – вигукнув я.

– Мій друг Гастінґс шокований, – пояснив Пуаро. – Вам, мадемуазель, варто бути обачнішою. Розумієте, він старомодний. Тільки-но повернувся з «відкритих всім вітрам просторів прерій», чи як їх там називають, і ще тільки має познайомитися з прозою наших днів.

– А що? Нема тут чого шокуватися… – сказала міс Баклі, зробивши великі очі. – Ну тобто всім відомо, що такі людці трапляються, хіба не так? А все ж я називаю їхні фокуси паскудством. Горопашній Фреді стало тоді так збіса скрутно, що вона не знала, куди й дітися.

– Так, так, зовсім негарна історія. А що ваш інший приятель, мадемуазель, славний старпом Челленджер?

– Джордж? Його я знаю все життя… ну, останні років п’ять точно. Він хороший хлоп.

– І хоче, щоб ви пішли за нього, еге ж?

– Час від часу він заводить про це мову – перед світанком чи після другої склянки портвейну.

– Але ви жорстокосерда й невблаганна.

– Яке пуття могло б вийти з того, якби Джордж і я побралися? Ми з ним обоє зосталися на бобах. А ще із Джорджем від нудьги помреш. Усі ці його «командний дух» і «старе добре виховання». Йому ж бо, зрештою, без п’яти хвилин сорок.

Від такого зауваження мене дещицю пересмикнуло.

– Він, власне, вже однією ногою в могилі, – сказав на це Пуаро. – О, мадемуазель, не зважайте на мене. Я старий пень, ніхто і звуть мене ніяк. А зараз розкажіть мені детальніше про всі ті випадковості. Наприклад, про історію з картиною…

– Її знов повісили на місце, на новому шнурі. Можна піти і подивитися, коли хочете.

Нік вивела нас із кімнати, і ми подалися за нею. Картина, про яку йшлося, становила собою олійне полотно у важкій рамі й висіла прямо над узголів’ям.

Пробурмотівши «З вашого дозволу, мадемуазель», Пуаро скинув туфлі й заліз на постелю. Він уважно оглянув картину та шнур, обережно з’ясував її вагу й, вишукано насупившись, спустився.

– Щоб таке звалилося на голову – ну ні, тут приємного мало. А шнур, на якому вона висіла раніше, був, як і цей, дротяним кабелем?

– Так, але тоншим. Цього разу я звеліла взяти цупкіший.

– Вас можна зрозуміти. А ви оглядали розрив? Його краї були потерті?

– Здається, так, та я не надто придивлялася. Чого б це раптом?

– Цілком слушно. Як ви кажете, чого б це раптом? А все ж мені б дуже хотілося поглянути на той шнур. Він десь у вас зберігся?

– Обривки так і лишалися на картині. Гадаю, чоловік, який чіпляв новий, просто зняв і викинув зношений.

– Шкода. Хотів би я побачити його.

– Ви все ж не думаєте, наче йдеться про звичайну випадковість? Але ж іншого пояснення й бути не може.

– Це могла бути й випадковість, тут неможливо сказати напевне. А от пошкоджені гальма у вашій машині – їх на випадковість не спишеш. Як і той камінь, що скотився з кручі. Я бажав би подивитися, де саме це сталося.

Нік вивела нас у парк і підвела до краю стрімчака. Внизу, під нами, блищала синява моря. До нього крутою скелею спускалася важкопрохідна стежина. Міс Баклі показала точне місце, де трапився інцидент, і Пуаро задумливо кивнув. А відтак запитав:

– Як можна пройти до вас у парк, мадемуазель?

– Крізь головну браму, повз сторожку. Далі є вхід для постачальників – хвіртка в огорожі на півдорозі до неї. Потім іще одні ворітця – тут, зовсім поряд, на краю урвища, – вони виходять на доріжку-серпантин, яка веде від того пляжу до «Маджестика». Ну а крім того, можна, звісна річ, майнути навпростець, крізь лаз у живоплоті і далі через сад при готелі. Туди я й пішла сьогодні вранці. Як не крути, а зрізати садом – це найкоротший шлях до містечка.

– А ваш садівник – де він зазвичай працює?

– Ну, здебільшого він порається на городі або сидить у повітці для реманенту й удає, наче гострить секатора.

– Тобто з іншого боку будинку? Тож якщо хтось зайшов би сюди і спихнув той валун, його навряд чи помітили б?

Нік раптом дрібно здригнулася.

– Ви що… дійсно гадаєте, наче сталося саме так? – запитала вона. – Мені якось не віриться. По-моєму, марно було й намагатися…

Пуаро витяг із кишені кулю і знову глянув на цю знахідку.

– Це не дрібниця, мадемуазель.

– То, певно, був якийсь псих.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Капкан для призрака
Капкан для призрака

Если прирожденный сыщик, дни и ночи проводящий на работе, вдруг решит взять отпуск, – удастся ли ему отдохнуть или снова он попадет в водоворот преступных интриг? Молодой дворянин и следователь по особо опасным делам Викентий Петрусенко с семьей отправляется на отдых в Баден-Баден. Там, в горах Шварцвальда, больше ста лет назад, разворачивались трагические и захватывающие события романа «Капкан для призрака». Знаменитая международная банда контрабандистов и фальшивомонетчиков во главе с жестоким и хитрым негодяем знатных кровей терроризирует маленький курортный городок. Сыщику Петрусенко предстоит разоблачить их – но прежде не побояться попасть в старинный замок кровавой графини, спуститься в холодные подвалы местных землевладельцев и даже подняться в небо на самолете!

Джон Диксон Карр , Ирина Николаевна Глебова

Детективы / Исторический детектив / Классический детектив / Исторические детективы / Классические детективы