Небезпека «Дому на околиці»

– Tiens! C’est interesant, ça[34]. Існує, звісно, тип марнославних істериків, які прагнуть привернути увагу до своєї особи чудесним уникненням гаданої смерті й розповідатимуть вам дивовижні історії про те, чого ніколи не бувало! Так, він добре відомий, цей тип. Такі люди навіть здатні заподіяти собі серйозні тілесні ушкодження для підкріплення цих своїх вигадок.

– Ви ж не думаєте, наче…

– Мадемуазель Нік одна з них? Ну, ні. Ви ж помітили, Гастінґсе, з якими величезними труднощами нам вдалося переконати її в реальності небезпеки? І як вона до самого кінця ламала комедію напівіронічного скепсису? Вона у своєму репертуарі, ця крихітка, як і все її покоління. Але слова мадам Райс викликають цікавість. Чому вона таке сказала? Нащо, навіть якби це була правда? Якийсь непотрібний крок, ба навіть gauche[35].

– Так, – погодився я, – ви маєте рацію. Як на мене, цілком безпричинний. Приплела це до розмови ні до ладу ні до прикладу…

– Дивно. Так, дуже дивно. Люблю, коли вони з’являються – такі ось чудернацькі фактики. Вони важливі, бо вказують шлях.

– Шлях?.. І куди ж він веде?

– Оце ви спитали, як в око влучили, славний мій Гастінґсе. Куди? А й справді, куди? Гай-гай, цього ми не дізнаємося, аж доки не здолаємо його!

– Скажіть, Пуаро, – поцікавився я, – чому ви наполягли на приїзді кузини?

Детектив, спинившись від хвилювання, посварився на мене пальцем.

– Ви тільки подумайте! – вигукнув він. – Замисліться на хвилиночку, Гастінґсе! Яку фору має зловмисник! Як міцно в нас зв’язані руки! Відшукати вбивцю, коли злочин уже скоєно – c’est tout simple![36] Чи принаймні це просто для такого вмільця, як я. Нападник, так би мовити, ставить свій підпис під скоєним. Але тут злочин іще не відбувся, навіть більше: нам його і не треба. А розслідувати ще не скоєне вбивство – це й справді становить неабиякі труднощі. Яка наша найперша мета? Убезпечити мадемуазель. А це нелегко, Гастінґсе. Ні, аніскілечки не легко! Ми не можемо пильнувати над нею вдень і вночі чи хоч би прислати полісмена у формених черевиках, який робитиме те саме за нас. У спальні молодої дами нічний пост не влаштуєш. Це не справа, а суцільні палки в колеса! Ми можемо зробити лиш одне – ускладнити вбивці завдання. Звеліти мадемуазель остерігатися і приставити до неї безстороннього свідка. Щоб обійти ці дві перешкоди, знадобиться непересічний розум.

Він змовк, а відтак зовсім іншим тоном додав:

– Але чого я боюся, Гастінґсе…

– Ну-ну?

– Чого я боюся, то це того, що вбивця і справді має непересічний розум.

– Пуаро, – сказав я, – ви змушуєте мене всерйоз нервувати.

– Я й сам нервуюся. Послухайте, друже мій, та газета… тутешній «Віклі геральд»… Вона була розгорнута й загнута – на чому б ви думали? На коротенькій замітці, у якій зазначалося: «Серед поточних постояльців готелю «Маджестик» значаться Еркюль Пуаро та капітан Гастінґс». Припустимо, просто припустимо, що хтось прочитав цю звістку. Він знає моє ім’я – воно відоме кожному…

– Але не міс Баклі, – зауважив я з посмішкою.

– Вона шалапутка, а тому не рахується! Серйозній людині – злочинцю – воно добре відоме. Він має злякатися! Насторожитися! Почати мучитися запитаннями. Після трьох замахів на життя мадемуазель в околиці з’являється Еркюль Пуаро. «Чи спроста такий збіг?» – запитує він себе. І неминуче побоюється, що це ніякий не збіг. І що ж він зробить тоді?

– Замете сліди й заляже на дно, – припустив я.

– Так… так… або ж… якщо йому справді не бракує сміливості, завдасть удару швидко, не гаючи часу. Не встиг я навести довідки, аж тут pouf[37] – мадемуазель мертва. От як учинить сміливець.

– Але чому ви гадаєте, що ту замітку читав хтось інший, а не сама міс Баклі?

– Бо вона не читала її. Коли я назвався, моє ім’я нічого їй не сказало, навіть не здалося знайомим. Вираз її обличчя залишився незмінним. А крім того, вона сама нам сказала, що розгортала газету, бо дивилася прогноз припливів і нічого більше. Ну от, а на тій сторінці його не було…

– То ви гадаєте, що хтось у будинку…

– Хтось у будинку чи той, хто має доступ туди. Останнє зовсім не важко – його двері відчинені для всіх. Друзі міс Баклі, поза сумнівом, товчуться там, коли кому забажається.

– Ви маєте якісь здогади? Чи підозри?

Пуаро безсило скинув руки.

– Жодних. Хоч яким є мотив, він, як я й передбачав, неочевидний. От чому зловмисник почувається в безпеці, от чому він наважився вранці на такий відчайдушний учинок. На позір ні в кого начебто немає підстав бажати «маленькій Нік» смерті. Її майно? «Дім на околиці»? Він відійде кузенові, але чи так уже потрібен йому заставлений-перезаставлений, старий і дуже ветхий будинок? Для нього це навіть не родинне гніздо, адже він, не забувайте, не Баклі. Треба, звісно, зустрітися із цим Чарльзом Вайзом, але така версія здається фантастичною.

Далі мадам – нерозлийвода-подруга – з її дивними очима й аурою заблудлої Мадонни…

– Ви теж її відчули? – злякано запитав я.