Небезпека «Дому на околиці»

– Можливо. Таке цікаво обговорювати, відпочиваючи після обіду: чи всі злочинці насправді психічнохворі? Існує ймовірність, що їхні сірі клітинки дещо неправильно сформувалися, так, це цілком вірогідно. Але тут уже лікарям карти в руки. Що ж до мене – переді мною стоїть інше завдання. Я дбаю не про винних, а про безвинних – про жертв, а не про злочинців. І от тепер, мадемуазель, мене турбуєте ви, а не ваш невідомий нападник. Ви молода, вродлива, сонце сяє, світ прекрасний, попереду у вас життя й кохання… Тож усім цим я і опікуюсь, мадемуазель. Скажіть, оці ваші друзі, місіс Райс і містер Лазарус, скільки вони тут пробули?

– Фреді дісталася в наші краї у середу, зупинилася на кілька ночей у якихось людей неподалік Тевістока. Сюди приїхала вчора. А Джим, гадаю, крутився неподалік.

– А старпом Челленджер?

– Він живе в Девонпорті. А сюди наїжджає машиною, коли може, здебільшого на вихідних.

Пуаро кивнув. Ми саме йшли назад до будинку. Аж раптом він, порушуючи мовчанку, спитав:

– Мадемуазель, у вас є подруга, на яку можна покластися?

– Є, Фреді.

– А крім місіс Райс?

– Ну, не знаю. Напевно, знайдеться. А чому ви питаєте?

– Бо хочу, щоб ця подруга приїхала до вас, і то негайно.

– Он як!

Нік, схоже, на мить-другу розгубилася й задумливо помовчала. А відтак невпевнено припустила:

– Може, Меґґі? Її, гадаю, вдалося б виманити…

– А хто така Меґґі?

– Одна з моїх йоркширських кузин. Їх там ціле кодло – родина священика, знаєте. Ми з нею майже однолітки, і влітку я зазвичай запрошую її сюди погостювати. Хоча вона справжня зануда, одна з тих до болю цнотливих дівуль із зачісками, які тепер випадково повернулися в моду. Цього року я сподівалася обійтися без неї.

– У жодному разі. Ваша кузина, мадемуазель, підійде якнайкраще. Я саме когось такого і мав на увазі.

– Гаразд, – зітхнувши, змирилася міс Баклі, – напишу їй. Бо хоч убийте не знаю, кого б іще можна отак узяти й вичепити. У кожного свої плани. А от вона неодмінно приїде, якщо тільки не переб’є пікнік для хлопчиків із церковного хору або бенкет з нагоди Свята матерів. Але що вона тут, по-вашому, робитиме…

– Ви зможете влаштувати, щоб вона спала у вашій кімнаті?

– Думаю, так.

– А їй не здасться дивним це прохання?

– О, знаєте, коли здається, Меґґі хреститься. А решту часу діє, заповзято й без вагань. По-християнському – з непохитною вірою. Гаразд, я дам їй телеграму, мовляв, приїжджай у понеділок.

– А чому не завтра?

– Недільним потягом? Вона подумає, що я тут при смерті лежу, коли таке прочитає. Ні, я б сказала, у понеділок. А ви збираєтеся розповісти їй про жахливу долю, що нависла наді мною?

– Nous verrons[31]. А ви все жарти жартуєте? Радий бачити, що мужності вам не бракує.

– Ну, це якось відволікає, – промовила Нік.

Щось невловиме в її тоні вразило мене, і я зацікавлено звів на неї очі – з’явилося таке відчуття, наче вона чогось недоговорює. Тим часом ми знову зайшли у вітальню, і Пуаро саме вертів у руках газету, що лежала на дивані.

– І ви таке читаєте, мадемуазель? – запитав він зненацька.

– Тутешній «Геральд»? Радше, проглядаю. А розгорнула, бо дивилася прогноз припливів. Його там щотижня друкують.

– Ясно. До речі, мадемуазель, ви, часом, не складали заповіту?

– Склала. Десь із півроку тому. Перед тим як лягати під ніж.

– Qu’est ce que vous dites?[32] Як це – «під ніж»?

– На операцію. Апендицит видаляти. Хтось був сказав, що мені варто скласти заповіт, от я і склала. Зате відчула себе не абиким.

– І які ж він містить розпорядження?

– Будинок я залишила Чарльзові. Ну а крім нього, мало що могла заповісти, однак усе, що все-таки знайшлося, залишила Фреді. Хоча мені, зрештою, здається, що… як це їх?.. боргові зобов’язання перевищують вартість спадщини.

Пуаро з відсутнім виглядом кивнув.

– Тепер я, мадемуазель, піду. Au revoir[33]. Пильнуйте.

– Чого? – спитала та.

– Ви дівчина розумна, думайте сама. Так, це найвразливіший момент – звідки ж очікувати небезпеки? Хтозна. Але довіртеся мені, мадемуазель. За кілька днів я докопаюся до правди.

– А доти остерігайтеся отрути, бомб, пострілів із револьвера, автомобільних аварій і стріл, вмочених у потаємне зілля індіанців із Південної Америки, – докінчила гостроязика міс Баклі.

– Мадемуазель, не насміхайтеся над собою, – серйозно сказав Пуаро.

Дійшовши до дверей, він зупинився й запитав:

– До речі, скільки пропонував містер Лазарус за портрет вашого дідуся?

– П’ятдесят фунтів.

– Ого! – вигукнув детектив, озирнувшись, і пильно подивився на темне, похмуре лице над каміном.

– Але, як я вам і казала, мені не хочеться продавати старого.

– Авжеж, – замислено промовив мій друг. – Авжеж, я розумію.

Розділ четвертий За всім цим щось криється!

– Пуаро, – сказав я, щойно ми вийшли на дорогу. – Є одна річ, про яку вам треба знати.

– І що ж це за річ, mon ami?

Я переповів йому те, що почув від місіс Райс, мовляв, із машиною проблем не було.