Небезпека «Дому на околиці»

– Оце вже значно складніше. Одному з них було досить неважко залишити на кілька хвилин товариство, швиденько вийти крізь якесь із незліченних французьких вікон, – у вестибюлі, курильній, вітальні або читальні, – хутко проскочити під прикриттям туди, де має проходити дівчина, а далі постріл і поспішний відхід. Mon ami, наразі ми навіть не певні, чи всі дійові особи п’єси вже з’явилися на сцені. Є ж бо ще й церемонна Еллен та її поки що невидимий чоловік. Обоє проживають у домі і – а звідки нам знати? – могли затамувати образу на нашу маленьку мадемуазель. Або навіть ті невідомі австралійці зі сторожки. А можуть знайтися й інші, друзі чи знайомі міс Баклі, яких та не має причини підозрювати, тож ні словом про них не згадала. Я мимоволі відчуваю, Гастінґсе, наче за всім цим щось криється – таке, що поки не випливло на світ Божий. Є в мене невеличка підозра, наче міс Баклі не сказала нам усього, що знає.

– Гадаєте, вона щось приховує?

– Так.

– Може, має на думці не вмішувати когось?

Пуаро вкрай енергійно похитав головою.

– Ні-ні. У цьому сенсі в мене склалося враження, наче вона була з нами цілковито відвертою. Не маю сумніву, що про замахи на своє життя дівчина розповіла нам усе, що знає. Але є ще дещо – те, що, на її думку, взагалі ніяк не пов’язане з ними. І я хотів би довідатися, що ж це за «дещо» таке. Бо я – з усією скромністю хай буде сказано – незрівнянно розумніший, ніж une petite comme ça[40]. Я, Еркюль Пуаро, можу вгледіти зв’язок там, де вона не бачить анінайменшого. І це, чого доброго, дасть мені необхідний ключ. Бо я вам, Гастінґсе, заявляю щиро й смиренно, що наразі, як мовиться у вашої нації моряків, «не бачу землі». І доки не вловлю за всім цим проблиску хоч якоїсь причинності, доти і блукатиму в темряві. За цією справою неминуче щось криється – певний фактор, який я не можу вхопити. Що це? Je me demande ça sans cesse. Qu’est-ce que c’est?[41]

– З’ясуєте… – заспокійливо сказав я.

– От тільки чи не запізно? – похмуро промовив він.

Розділ п’ятий Містер і місіс Крофт

Того вечора в готелі влаштували танці. Нік Баклі вечеряла там із друзями і весело помахала нам на знак привітання.

Убрана вона була в яскраво-червону вечірню сукню вільного крою, шифоновий поділ якої підмітав підлогу, а над вирізом здіймалися білі плечі та шия, увінчані невеликою темноволосою зухвало скинутою голівкою.

– Заворожливе чортеня, – кинув я.

– І який контраст із подругою, еге ж?

Фредеріка Райс була в білому. Вона танцювала із млосною, апатичною грацією, яка різнилася зі жвавістю Нік, наче небо й земля.

– Вона дуже вродлива, – зненацька зауважив Пуаро.

– Хто? Наша Нік?

– Ні, інша. От тільки «погана» вона чи «хороша»? А може просто нещасна? Складно сказати. Ця жінка – загадка. Хоча зрештою, напевне, пуста як людина. Але запевняю вас, друже мій, вона – allumeuse[42].

– Що ви хочете цим сказати? – зацікавлено спитав я.

Пуаро, усміхаючись, похитав головою.

– Ви рано чи пізно відчуєте це на собі. Пом’янете моє слово.

І невдовзі, на мій подив, він підвівся. Нік танцювала із Джорджем Челленджером. А Фредеріка й Лазарус щойно зробили перерву й присіли за столик. Відтак кавалер устав і відлучився, лишивши місіс Райс на самоті. Пуаро подався прямо до неї. А я рушив слідом за ним.

Мій друг діяв навпростець, без еківоків.

– Дозволите? – Його рука лягла на спинку стільця, а вже за мить він спритно опустився на нього. – Мені хотілося б побесідувати з вами, доки ваша подруга зайнята танцями.

– Слухаю вас… – Голос жінки прозвучав сухо й байдуже.

– Мадам, не знаю, чи вона розповідала вам, але якщо ні, то це зроблю я: сьогодні на її життя було скоєно замах.

Великі сірі очі місіс Райс поповзли на лоба від жаху й подиву, а розширені зіниці – чорні кружальця – навіть побільшали.

– Про що ви?

– У мадемуазель Баклі стріляли в саду цього готелю.

Жінка раптом посміхнулася – поблажливо, жалісливо, недовірливо.

– Це Нік вам таке сказала?

– Ні, мадам, мені випало бачити це на власні очі. А осьде і куля.

Він простяг її співрозмовниці, і та трішки сахнулася.

– Але тоді… тоді виходить…

– Що це не витвір бурхливої уяви мадемуазель, як ви розумієте. За це я ручуся. Є навіть іще дещо: за кілька останніх днів сталася низка вкрай дивних випадків. Ви, певно, чули, а втім, мабуть, ні: ви ж бо приїхали сюди тільки вчора, авжеж?

– Вчора… так.

– А доти, як я зрозумів, гостювали у друзів, у Тевістоку.

– Все правильно.

– Мені було б цікаво, мадам, почути прізвища тих, у кого ви там зупинялися.

– І з якої такої причини я повинна вам звітуватися? – холодно поцікавилася жінка.

Пуаро вмить перетворився на живе втілення невинного здивування.

– Тисяча вибачень, мадам. Моя поведінка була вкрай maladroite[43]. Я просто й сам маю друзів у Тевістоку, от і подумав, що ви, мабуть, зустрічали їх там… Б’юкенен їхнє прізвище…

Місіс Райс похитала головою.