Небезпека «Дому на околиці»

– Ні, таких не пригадую. Не думаю, що ми могли зустрічатися. – Тепер її тон став навіть сердечним. – Давайте не будемо про якихось зануд. Розкажіть мені краще про Нік. Хто в неї стріляв? І чому?

– Хто – не знаю. Поки що… – сказав на це мій друг. – Але я неодмінно довідаюся. О так, докопаюся, будьте певні. Я ж бо, знаєте, детектив. Мене звуть Еркюль Пуаро.

– Уславлене ім’я.

– Мадам аж надто люб’язна.

Аж тут вона повільно протягнула:

– Чого вам від мене треба?

І цим, гадаю, здивувала нас обох. На таке запитання ми не чекали.

– Я хочу попросити вас, мадам, наглянути за подругою.

– Гаразд.

– Це все.

Мій друг підвівся, коротко кивнув, і ми повернулися за власний столик.

– Пуаро, – сказав я, – чи не надто прямолінійно ви дієте?

– Mon ami, а що мені залишається? Трохи, напевне, грубувато, зате ефективно. Я не можу ризикувати. А так принаймні чітко з’ясувалося одне.

– І що ж?

– У Тевістоку місіс Райс не було. І де ж вона пропадала? А, ну й нехай, дізнаюся! Від Еркюля Пуаро нічого не приховаєш! Дивіться, повернувся красунчик Лазарус. Тепер вона розповідає все йому. Так, кинув погляд у наш бік. А він розумний, цей субчик! Зауважте, яка форма голови. Ех, хотів би я знати…

– Що? – спитав я, коли детектив замовк.

– Те, що знатиму в понеділок, – додав він неясності.

Я лише мовчки поглянув на Пуаро. А той зітхнув.

– Куди поділася ваша допитливість, друже? У старі добрі часи…

– Бувають такі задоволення, – холодно відрізав я, – якими вас краще не тішити.

– Тобто…?

– Як-от залишати мої запитання без відповіді.

– Ah, ce malin[44].

– Ще б пак.

– Ну-ну, сильний мовчун, улюбленець романістів едвардіанської ери, – пробурмотів Пуаро.

І його очі зблиснули колишнім вогником.

Незабаром із нашим столиком порівнялася Нік. Залишивши партнера, вона підлетіла до нас, наче яскраво оперена пташка.

– Танцюю на краю погибелі, – безтурботно кинула дівчина.

– Що, мадемуазель, нове відчуття?

– Так, досить приємне.

І, махнувши рукою, знову пішла до танцю.

– Краще б вона цього не казала, – повільно промовив я. – «Танцюю на краю погибелі» – не до душі мені такі слова.

– Сам знаю. Бо вони недалекі від істини. Ця крихітка – справжня сміливиця. Так, у мужності їй не відмовиш. Але зараз, на жаль, не вона їй потрібна. Обережність, а не хоробрість, voilà ce qu’il nous faut![45]

Назавтра настала неділя. Ми сиділи на передній терасі готелю, і було вже десь о пів на дванадцяту, коли Пуаро раптом звівся на ноги.

– Ходімо, друже мій. Спробуємо поставити невеличкий експеримент. Я впевнився, що мсьє Лазарус та мадам Райс вирушили на автомобільну прогулянку, а мадемуазель Баклі поїхала разом із ними. Тож зникли будь-які перешкоди.

– На шляху до чого?

– Зараз побачите.

Ми спустилися східцями й, перетнувши нешироку смужку трави, вийшли до моря, звідки саме поверталися кілька купальників. Вони проминули нас, весело теревенячи.

Коли ті пішли, Пуаро подався туди, де на непримітній, із заіржавілими завісами хвірточці були виведені напівстертими літерами слова: «“Дім на околиці”. Приватна власність». Людей ніде не було видно. І ми тихенько прошмигнули всередину.

А вже за мить дісталися газону перед будівлею. Довкола ні душі. Пуаро неквапом підійшов до краю стрімчака й виглянув з-за нього. А відтак подався до само́го будинку. Французькі вікна, що виходили на веранду, стояли відчинені, і ми потрапили прямісінько у вітальню. Затримуватися там мій друг не став, а, відчинивши двері, вислизнув у коридор, де пішов нагору сходами, ну а я тримався за ним. Пройшовши прямо в спальню Нік, він сів на краєчок ліжка і, підморгнувши, кивнув мені.

– Тепер бачите, мій друже, як це просто. Ніхто не помітив, як ми ввійшли. Ніхто не помітить, як ми підемо. Можна спокійно провернути якийсь трюк, що спав на думку, і нічого не боятися. Скажімо, підтерти шнур, на якому висить картина – так, щоб за кілька годин він неминуче мав лопнути. Ну а якби хтось випадково таки трапився перед будинком і помітив нашу появу, у нас би знайшлося цілком природне пояснення, якби лише нас тут знали, маючи за друзів дому.

– То ви хочете сказати, що якогось незнайомця можна виключити?

– Саме так, Гастінґсе. За цим стоїть не приблудний вар’ят. Тут треба шукати серед своїх.

Він, розвернувшись, вийшов із кімнати. Я подався за ним. Жоден із нас не порушував тиші – гадаю, обидва занадто стривожилися.

І тут, розвертаючись на сходовій клітці, ми раптом спинилися. Назустріч піднімався якийсь чоловік.

Той теж застиг. Його обличчя огортала тінь, але поза свідчила про цілковиту розгубленість. Він оговтався перший і гучно, ледь не задерикуватим тоном спитав:

– Що ви, в біса, тут робите, хотів би я знати?

– Ох! – мовив Пуаро. – Ви, певно, мсьє… Крофт?

– Саме так мене звуть, але що…

– Чи не побесідувати нам у вітальні? Там, гадаю, буде зручніше.

Той присмирнів і, різко розвернувшись, став спускатися, а ми трималися одразу за ним. У вітальні ж, щойно зачинилися двері, Пуаро склав короткий уклін.

– Дозвольте відрекомендуватися: Еркюль Пуаро до ваших послуг.