Небезпека «Дому на околиці»

Притлумлюючи дрож, у який мене ввігнала ця думка, я твердою рукою взяв у нього записку та вийшов із номера.

І вже встиг знову приєднатися до друга в нашій вітальні, коли коридорний сповістив, що до нього міс Баклі. Пуаро звелів, щоб її негайно запросили.

Та ввійшла досить бадьорою ходою, але мені здалося, наче кола в неї під очима стали темнішими, ніж були. В руці вона тримала телеграму, яку простягла моєму другові.

– Ось, – сказала наша відвідувачка. – Сподіваюсь, тепер вам полегшає.

Той прочитав її вголос:

– «Прибуваю сьогодні о п’ятій тридцять. Меґґі».

– Моя нянька й дуенья, – промовила Нік. – Хоча, знаєте, ви помиляєтесь: Меґґі не вистачить мізків. Благодійність – це все, на що вона здатна. Ну й ще жартів не розуміти майстриня. Фреді б у десять разів краще впоралася з виявленням убивці в засідці. А Джим Лазарус – той би ще і їй фору дав. У мене складається враження, що його нікому до кінця не збагнути.

– А старпом Челленджер?

– Хто, Джордж? Тю! Цей побачить, хіба якщо перечепиться… Хоча коли вже помітить, отоді нападнику не позаздриш. Він би став у великій пригоді, якби не доводилося грати наосліп.

Скинувши капелюшка, вона повела далі:

– Я віддала розпорядження, щоб чоловіка, про якого ви написали, впустили. Звучить загадково. Він що, встановить диктофон або щось на кшталт цього?

Пуаро похитав головою.

– Ні-ні, ніякої апаратури. Простенька консультація та й годі, мадемуазель. Захотілося про дещо дізнатися.

– А, ну гаразд, – промовила Нік. – Усе це страх як кумедно, правда?

– Ви так вважаєте, мадемуазель? – лагідно спитав детектив.

Якусь мить міс Баклі простояла до нас спиною, дивлячись у вікно. А відтак обернулася. Вся бравада де й ділася з її личка, яке по-дитячому скривилося в гримасці: вона щосили стримувала сльози.

– Ні, – промовила дівчина. – Насправді… нітрішки. Мені страшно… страшно. До огидного страшно. А я завше мала себе за сміливицю.

– Так і є, mon enfant[49], так і є. Хоч я, хоч Гастінґс – ми обоє захоплені вашою мужністю.

– Щира правда, – гаряче підтвердив я.

– Ні, – відказала Нік, хитаючи головою. – Я не сміливиця. Очікування… вся справа у ньому. Я весь час насторожі: чи не станеться чогось іще? І як саме це станеться! Мені несила відволіктися!

– Так, так, ця психологічна напруга…

– Учора ввечері я пересунула ліжко на середину спальні. Вікно зачинила, двері замкнула на засувку. А вирушаючи сюди сьогодні вранці, дала гаку – обійшла дорогою. Я не змогла, просто не змогла пройти через сад. У мене таке враження, наче нерви здають. А тут ще й це на додачу.

– Що саме ви маєте на увазі, мадемуазель? Яке таке «це на додачу»?

Та, на хвильку зам’явшись, відповіла:

– Я не про щось конкретне. Гадаю, в газетах це називається «стресом сучасності». Забагато коктейлів, забагато цигарок, ну й усе інше докупи. Зараз у мене просто якийсь такий… настрій… чи стан, самій смішно.

Вона повалилася в крісло й застигла там, нервово стискаючи та розтискаючи пальчики.

– Ви не до кінця відверті, мадемуазель, і щось від мене приховуєте.

– Ні… правда, ні.

– Чогось ви все ж недоговорюєте мені.

– Я розказала вам усе до найдрібнішої деталі.

Це прозвучало щиро та без жодних жартів.

– Про ті випадки… замахи на вас, можливо.

– Ну, то… чого ж вам іще?

– Ви не розповіли всього, що у вас на серці, про своє життя…

Нік повільно промовила:

– А хіба таке комусь до снаги?..

– Ага! – тріумфально видобув Пуаро. – То ви зізнаєтеся в цьому!

Вона хитнула головою, а мій друг пильно спостерігав за нею.

– А може, йдеться не про вашу таємницю? – проникливо припустив він.

Мені на мить здалося, що її повіки затремтіли. Але вже за секунду дівчина зіскочила з місця.

– Поклавши руку на серце, мсьє Пуаро, я розказала вам, не криючись, усе, що знаю, про цю ідіотську історію. Гадаючи, наче мені відомо більше, або що я приховую від вас свої підозри, ви цілковито помиляєтеся. Це ж бо й доводить мене до нестями, у мене немає підозр! Я не дурепа й добре розумію: коли ті «випадковості» ніяк не випадкові, значить, спланував їх хтось із тих, хто зовсім поряд, хтось… знайомий. От що найжахливіше! Бо я не маю й гадки, ні найменшої, хто б це міг бути.

Вона знову підійшла до вікна і стояла, задивившись у нього. Пуаро знаком звелів мені мовчати. Гадаю, тепер, коли Нік утратила контроль над собою, він сподівався на якесь подальше одкровення.

Нарешті дівчина заговорила, але її тон змінився, голос звучав якось замріяно й відсторонено.

– Знаєте, яку я завше мала забаганку? Люблю «Дім на околиці», а тому завжди хотілося поставити там п’єсу. В ньому… панує певна драматична атмосфера. Я подумки передивилася там які завгодно спектаклі. Ну а тепер у мене вдома наче розгортається вистава. От тільки я не режисер… а дійова особа! У самому вирі подій! Напевно, та, хто… гине в першому акті.

Тут її голос затремтів.

– Ну годі, годі вам, мадемуазель. – Твердий тон Пуаро звучав рішуче й підбадьорливо. – Так діло не піде. У вас же істерика.

Міс Баклі різко обернулася й уважно глянула на нього.