Небезпека «Дому на околиці»

– Це Фреді сказала вам, наче я істеричка? – спитала вона. – Бо, як її послухати, я схильна психувати. Але не треба вірити всьому, що каже Фреді. У неї бувають такі, знаєте, хвилини, коли вона не зовсім при собі…

Запала пауза, і тут Пуаро зненацька спитав:

– Скажіть, мадемуазель, а ви ніколи не отримували пропозицій щодо вашого будинку?

– Продати його, ви про це?

– Саме так.

– Ні.

– А ви замислилися б над цим, запропонуй вам хтось хорошу ціну?

– Ні, не думаю. Ну, чи хіба, може, аж таку сміховинно високу, що було б чистою дурістю відмовлятися.

– Précisément[50].

– Бачите, я не хочу його продавати, бо сильно до нього прив’язана.

– Так, звісно. Я вас розумію.

Нік повільно рушила до дверей.

– До речі, сьогодні ввечері влаштовують феєрверк. Ви прийдете? Вечеря о восьмій. А салют розпочнеться о пів на десяту. Його чудово буде видно з парку – звідти, де він виходить до бухти.

– З превеликим задоволенням.

– І ваш друг, звісно, теж запрошений, – докинула вона.

– Красно дякую, – промовив я на це.

– Нічого так не бадьорить упалий дух, як добряча вечірка, – сказала дівчина і зі смішком пішла.

– Pauvre enfant[51], – пробурмотів мій друг.

Потягнувшись до свого капелюха, він щиглем акуратно збив з його поверхні мікроскопічну порошинку.

– Ми кудись ідемо? – спитав я.

– Mais oui, адже в нас є справа до юриста, mon ami.

– Так, звісно. Розумію.

– Від чоловіка з таким блискучим інтелектом, як у вас, іншого й не очікуєш, Гастінґсе.

Адвокатська контора «Вайз, Тревеньйон і Віннард» розмістилася на головній вулиці містечка. Ми піднялися східцями на другий поверх і зайшли до кімнати, де троє клерків гарячково щось строчили. Пуаро запитав, чи може він бачити містера Чарльза Вайза.

Один із діловодів пробурмотів кілька слів у слухавку й, отримавши, ймовірно, ствердну відповідь, оголосив, що містер Вайз ладен прийняти нас негайно. Тож ми пройшли за ним по коридору, і клерк, постукавши у двері, відійшов осторонь, впустивши нас у кабінет.

Із-за великого письмового стола, заваленого документами, підвівся нам назустріч містер Вайз.

Це був високий молодик, досить блідий та з невиразним обличчям. Над обома його скронями поблискували невеликі залисини, а носа осідлали окуляри. Відтінок його світлого волосся уточненню не підлягав.

Пуаро з’явився на зустріч у всеозброєнні. На щастя, в нього виявилася з собою поки не підписана угода, і щодо деяких пов’язаних із нею спірних пунктів він і просив поради містера Вайза.

Той заговорив чемно та чітко і незабаром спромігся розвіяти гадані сумніви мого друга й прояснити низку туманних формулювань.

– Дуже вам зобов’язаний, – пробурмотів Пуаро. – Для мене, іноземця, вся ця юридична казуїстика й абракадабра надзвичайно непроста, як ви розумієте.

Тут містер Вайз поцікавився, хто саме порадив клієнту звернутися до нього.

– Міс Баклі, – з готовністю відповів той. – Вона ваша кузина, чи не так? Просто чарівна молода леді. Мені трапилося згадати про своє замішання, і та направила мене до вас. Я пробував потрапити до вас іще в суботу вдень, близько о пів на першу, але ви вже пішли.

– Так, у суботу я, пригадую, закінчив рано.

– Вашій кузині, певно, вкрай самотньо в тому великому будинку? Мадемуазель живе там одна, як я розумію?

– Саме так.

– Містере Вайз, скажіть, якщо не секрет: чи є ймовірність, що цю власність виставлять на продаж?

– По-моєму, жодної.

– Ви ж розумієте, я не просто знічев’я цікавлюся. Маю на те причину, бо підшукую і собі таке житло. А клімат Сент-Лу просто чарівний. Щоправда, будинок, схоже, в ненайкращому стані, ймовірно, на його ремонт забракло коштів. Тож за таких обставин… чи не може мадемуазель, бува, передумати?

– Ані найменших шансів. – Чарльз Вайз категорично похитав головою. – Моя кузина вкрай прив’язана до свого дому. Ніщо не змусить її продати цю власність, і це мені відомо напевно. Родинне, знаєте, гніздо.

– Я розумію, але…

– Навіть і мови бути не може. Я знаю свою кузину. Вона фанатично прив’язана до того будинку.

За кілька хвилин ми знову вийшли на вулицю.

– Ну, друже мій, – запитав Пуаро, – і яке враження справив на вас цей мсьє Чарльз Вайз?

Я замислився.

– Просто таки ніякого, – пролунала зрештою моя відповідь. – На диво невиразний суб’єкт.

– То, кажете, його не назвеш яскравою особистістю?

– Ну, ні. Такого зустрінеш знову й не згадаєш, хто він. Пересічна, сіра людина.

– Так, зовнішність у нього, звісно, непримітна. А от у ході нашої із ним розмови ви не помітили якоїсь суперечності?

– Еге, – протягнув я, – зауважив. Стосовно продажу – про «Дім на околиці».

– В яблучко. Ви б описали ставлення міс Баклі до будинку словами «фанатично прив’язана»?

– Це якось надто сильно сказано.

– Ще б пак! А містер Вайз не звик до сильних виразів. Нормальна для нього, юриста, практика – це все применшувати, а не перебільшувати. А все ж він стверджує, наче мадемуазель «фанатично прив’язана» до гнізда своїх предків.