Небезпека «Дому на околиці»

– Ох, прокляття! Знову цей моторний човен. Як він мені охворобів! – сказав Лазарус.

– Це не човен, – мовила Нік, – а гідроплан.

– Ти, мабуть, маєш рацію.

– Звісно, що маю. Звук зовсім інший.

– Коли вже ти власним літачком розживешся, га, Нік?

– Щойно грошей нашкребу, так і зразу, – засміялася та.

– А потому, напевно, подасися в Австралію, як та дівчина… як це її?

– Я б залюбки…

– У мене вона викликає неймовірне захоплення, – промовила Фредеріка своїм млосним голосом. – Яка неперевершена витримка! Та ще й зовсім сама.

– А я всіма ними захоплююся, цими літунами, – заявив у відповідь Лазарус. – Якби Майклу Сітону вдалося здійснити отой свій навколосвітній переліт, він став би героєм сучасності, і до того ж заслужено. Тисячу разів шкода, що його спіткало лихо. Це завелика розкіш для Англії – втрачати таких, як він.

– Може, з ним і досі все гаразд, – зауважила Нік.

– Навряд чи. Тепер шанси на це – тисяча до одного. Бідолашний «Шаленець» Сітон.

– Його завжди прозивали «Шаленцем», так? – поцікавилася Фредеріка.

Джим Лазарус кивнув.

– Уся їхня сімейка без клепок у голові. Взяти хоча б його дядька, сера Метью Сітона, який помер десь із тиждень тому, от у кого були не всі вдома й хата на замку.

– Це той божевільний мільйонер, що влаштовував заповідники для пташок, еге ж? – допитувалася місіс Райс.

– Він, не хто інший. Скуповував для них острови. А ще був страшенним жінконенависником. Певно, замолоду якась дівчина відшила його, от він і знайшов розраду в природознавстві.

– Але чому ти гадаєш, що Майкл Сітон загинув? – не здавалася Нік. – Я не бачу жодних підстав полишати надію… поки що.

– Ох, звісно, – ви ж були знайомі, адже так? А я й забув, – промовив Лазарус.

– Ми з Фреді здибалися з ним торік у Ле-Туке, – пояснила міс Баклі. – Він сама чарівність, правда, Фреді?

– Тобі, золотко, краще знати. Це ж ти здобула над ним перемогу, не я. Він якось навіть був катав тебе на літаку, я не плутаю?

– Еге… у Скарборо. Це було просто неймовірно!

– А ви коли-небудь літали, капітане Гастінґсе? – ввічливо поцікавилася в мене Меґґі, втягуючи в розмову.

Я вимушено зізнався, що все моє знайомство з повітряним транспортом обмежується перельотом у Париж і назад.

Аж раптом Нік, скрикнувши, зіскочила з місця.

– Мені треба подзвонити! Не чекайте на мене: вже пізно, а я поназапрошувала цілу хуру народу.

І з тим вийшла з кімнати. Я глянув на свій годинник. Була тільки дев’ята. Подали десерт і портвейн. Пуаро з Лазарусом бесідували про мистецтво. Останній пояснював, що картини тепер – неходовий товар, і незабаром вони перейшли на обговорення новинок умеблювання й декору.

Я відчув себе зобов’язаним зав’язати розмову з Меґґі, але мені довелося змиритися з тим, що ця міс Баклі не з балакучих. Дівчина відповідала люб’язно, але ініціативи не виявляла. Тож усі мої спроби були приречені.

Фредеріка Райс, поклавши лікті на стіл, сиділа в споглядальному мовчанні, а димок від цигарки звивався довкіл її білявої голови. Вона мала вигляд замріяного янгола.

Було лише двадцять хвилин на десяту, коли з-за дверей визирнула й голівка Нік.

– Ну ж бо, гайда всі сюди! Звіринець сходиться – кожної тварі по парі!

Ми слухняно підвелися. Нік заклопотано зустрічала новоприбулих. Запрошених прийшло щось із дюжину, здебільшого доволі нудних. Міс Баклі, як я зауважив, виявилася гостинною господаркою. Вона облишила свої новомодні манери і вітала кожного зі старосвітською люб’язністю. Серед гостей я зауважив і Чарльза Вайза.

Незабаром усі ми перебралися в парк, туди, де він виходив до моря та бухти. Для літніх людей було розставлено кілька стільців, але більшість із нас залишилися стояти. Небо освітила перша ракета.

Цієї миті я почув знайомий гучний голос і, озирнувшись, побачив, що Нік вітає містера Крофта.

– Дуже шкода, – якраз говорила вона, – що й місіс Крофт не може бути тут із нами. Нам слід було б принести її на ношах абощо.

– Лиха доля спіткала мою бідолашку, що тут поробиш? Але вона ніколи не скаржиться, от уже де золотий характер… Ого! Нічого собі… – Це з небес саме пролився потік золотавого дощу.

Вечір був темний, безмісячний: молодик мав зійти за три дні. А ще, як і завше, ближче до ночі, попри літо, повіяло холодом. І Меґґі Баклі, стоячи поруч мене, дрижала.

– Збігаю жакет прихоплю, – шепнула вона.

– Давайте краще я.

– Ні, ви не знайдете.

І дівчина рушила до будинку. У цю ж мить голос Фредеріки Райс гукнув:

– О, Меґґі, принеси й мою накидку, вона у мене в кімнаті.

– Вона тебе не почула, Фреді, – сказала подрузі Нік. – Я сама принесу. Та заодно візьму свою хутряночку, бо ця шаль щось зовсім не гріє. А все тому, що вітряно.

З моря і справді задував колючий вітерець.

Унизу, на причалі, утворюючи картини, спалахувала наземна піротехніка. Я розговорився з літньою леді, яка стояла поруч, і та влаштувала мені формений допит щодо деталей біографії, кар’єри, смаків і очікуваної тривалості перебування в Сент-Лу.

Бабах! Небо заповнив зелений зорепад, який змінився спершу синім, тоді червоним, а відтак сріблястим.

За ним ще один, ще.