Небезпека «Дому на околиці»

– Кажуть, за «Ах!» чекай і на «Ох!», – зненацька зауважив Пуаро ледь не мені на вухо. – Під кінець усе це якось набридає, вам так не здається? Бр-р-р! А трава мокра, у мене ноги як хлющі. І я за цей феєрверк поплачуся застудою. Та ще й цілющого tisane[52] нема де роздобути!

– Застудитеся? Такого чудового вечора?

– «Чудового вечора»! Куди вже чудовіше? Ви так говорите тільки тому, що зараз не ллє як з відра! У вас завжди, як не періщить дощ, то ось тобі й «чудовий вечір». Але скажу вам, друже мій, що варто звіритися з показами термометра, і ви б таки дещо збагнули.

– Ну, чесно кажучи, я й сам не проти того, щоб накинути плащ.

– І це дуже розважлива думка. Ви ж бо прибули з теплих країв.

– Я й ваш принесу.

Пуаро котячим рухом підняв спершу одну ступню, а потім іншу.

– Ноги промочити боюся, ось у чому вся річ. Як ви гадаєте, тут пару калош роздобути не вийде?

Я, притлумивши посмішку, відказав:

– Жодного шансу. Розумієте, Пуаро, їх більше не носять.

– Тоді я посиджу всередині, – заявив той. – Заради зайвої Ночі Ґая Фокса[53] мені тільки enrhumer[54] бракувало. Або, чого доброго, fluxion de poitrine[55] підхопити…

І ми з другом, який і досі обурено бурчав, спрямували свої кроки до будинку. Знизу, з причалу, долинав гучний тріск: там саме показували чергову інсталяцію – здається, корабель із написом на борту: «Вітаємо наших гостей».

– Всі ми в душі дітлахи, – задумливо сказав Пуаро. – Les Feux d’Artifices[56], вечірки, ігри в м’яча… ба навіть фокусник, здатний пошити в дурні наш зір, хоч як би пильно ми придивлялися… Mais qu’est-ce que vous avez?[57]

Річ у тім, що однією рукою я міцно схопив його за лікоть, а іншою показував перед собою.

Ми перебували ярдів за сто від будинку, а просто перед нами – між місцем, де ми стояли, і відчиненим французьким вікном – лежала скулена фігурка з насичено-червоною китайською шаллю на плечах.

– Mon Dieu![58] – прошепотів Пуаро. – Mon Dieu…

Розділ восьмий Фатальна шаль

Гадаю, ми простояли там не більше секунд сорока, заціпенілі від жаху й нездатні поворухнутися, але мені вони здалися годиною. А відтак Пуаро, струснувши мою руку, зробив крок уперед. Ступав він якось механічно, наче автомат.

– Це все-таки сталося… – видобув він, і я навряд чи зможу описати гіркоту та му́ку в його голосі. – Попри всі мої застереження… попри всі запобіжні заходи – все ж сталося. Яке злочинне недбальство з мого боку, чому я її не вберіг?! Я повинен був це передбачити! І ні на мить від неї не відходити!

– Вам немає за що дорікати собі, – мовив я.

Язик прилип мені до піднебіння, і я заледве міг говорити.

У відповідь детектив лише скорботно похитав головою й опустився навколішки поруч тіла.

І цієї миті ми обоє отримали другу порцію шоку.

Бо тут залунав голос Нік, дзвінкий і веселий, а ще за хвилю у прямокутнику вікна, на тлі освітленої кімнати позад неї, проступив її силует.

– Вибач, що я так довго барилася, Меґґі, – сказала вона, – але…

І раптом змовкла, витріщившись на сцену перед собою.

Мій друг, пронизливо охнувши, перевернув труп на газоні, а я підступив ближче, щоб і собі подивитися.

Моїм очам відкрилося мертве лице Меґґі Баклі.

За мить Нік опинилася поруч. Тишу прорізав її несамовитий зойк:

– Меґґі… Ох, Меґґі! Ні… не може…

Пуаро й досі оглядав тіло дівчини. Але нарешті дуже повільно підвівся.

– Невже вона… вона… – голос міс Баклі осікся.

– Так, мадемуазель. Вона мертва.

– Але як так? Чому? Навіщо комусь убивати її?

Детектив відповів швидко та твердо:

– Вбити хотіли не її, мадемуазель, а вас! Нападника ввела в оману шаль.

Нік вибухнула нестримним плачем.

– Чому тут лежу не я? – голосила вона. – Ох, чому вбито не мене? Так було б набагато краще. Мені більше не хочеться жити – тепер. Я б радо… охоче… за щастя… померла.

Нестямно скинувши руки го́рі, вона похитнулася. Я хутко обійняв сердешну дівчину за плечі й підхопив.

– Заведіть її всередину, Гастінґсе, – звелів Пуаро, – і зателефонуйте в поліцію.

– В поліцію?

– Mais oui![59] Скажіть, що тут застрелили людину. А потому залишайтеся з мадемуазель Нік. За жодних обставин не відходьте від неї.

Я кивнув на знак того, що інструкції зрозумів, і, підтримуючи напівпритомну міс Баклі, зайшов через вікно вітальні до будинку. Влаштувавши дівчину на дивані й підклавши їй під голову подушку, я поспішив у передпокій шукати телефон.

І трішки був перелякався, ледь не налетівши на Еллен, яка стола там із вкрай прикметним виразом на своєму смиренному, святенницькому обличчі. Її очі блищали, язик раз по раз облизував пересохлі вуста, а руки тремтіли, як-от від великого збудження. Щойно забачивши мене, вона промовила:

– Щось… трапилося, сер?

– Так, – коротко кинув я. – Де телефон?

– Але нічого… нічого страшного, сер?

– Стався нещасний випадок, – пояснив я ухильно, – і дехто постраждав. Мені негайно треба подзвонити.

– А хто постраждав, сер?

На її обличчі так і читалася напружене зацікавлення.

– Міс Баклі, Меґґі Баклі.