Небезпека «Дому на околиці»

І вони зникли за дверима. Челленджер схопив мене за руку.

– Нічого не розумію. Куди вони її забирають?

Я пояснив.

– А! Ну ясно. Слухайте, Гастінґсе, заради Господа-Бога, розтовкмачте мені, що ж це за чортівня. Яка жахлива трагедія! Бідолашне дівча!

– Ходімо вип’ємо, – запропонував йому я. – Бо ви собі всі нерви стріпали.

– Гаразд, залюбки.

І ми перейшли в їдальню.

– Бачте, – пояснював він мені, посьорбуючи ледь розведене віскі, – я ж був подумав, що то Нік.

У почуттях старпома Джорджа Челленджера сумніватися практично не доводилося. Не жив іще на світі закоханий, який би так невміло приховував їх.

Розділ дев’ятий Від «A» до «J»

Не думаю, наче колись забуду ніч, яка настала потому. Пуаро так мучився докорами сумління, що я не на жарт розтривожився. Безперестанку ходячи сюди-туди по кімнаті, він знову й знову осипав себе страшними прокльонами і вперто залишався глухим до всіх моїх умовлянь.

– От що значить бути зависокої думки про себе. Мене покарано, так, мене, Еркюля Пуаро, покарано. За мою самовпевненість.

– Ні-ні, – втрутився я.

– Але хто б міг подумати… хто міг собі уявити таке безпрецедентне зухвальство? Я ж бо, як мені здавалося, вжив усіх можливих застережних заходів. Я попередив убивцю…

– Попередили вбивцю?

– Mais oui. Я привернув до себе увагу. Дав йому зрозуміти, що підозрюю… когось. І цим зробив – чи так мені принаймні здавалося – спробу повторного замаху на вбивство надто ризикованою для нього. Я оточив мадемуазель захисним кордоном. Але він прорвався крізь нього! Зухвало – ледь не на наших очах – прослизнув у заборонену зону! І попри всіх нас – попри те, що кожен був насторожі, – домігся свого!

– Ну ні, – нагадав я йому.

– Бо нашій підопічній просто пощастило! З мого погляду, це те саме. Він, Гастінґсе, забрав людське життя, а те, чиє воно, не має жодного значення.

– Так, звісно, – прозвучала моя згідлива відповідь. – Я хотів сказати не це.

– Хоча, з іншого боку, ваша правда. І це ще гірше, вдесятеро гірше. Бо вбивця й досі ні на йоту не наблизився до того, щоб досягти своєї мети. Ви розумієте, мій друже? Положення на дошці змінилося, і то не на нашу користь. А це може означати, що не одне життя, а два будуть принесені в жертву.

– Оце вже ні, доки його суперник – ви, – рішуче заперечив я.

Детектив зупинився й потис мені руку.

– Merci[61], mon ami! Merci! Ви й досі покладаєтеся на старого, досі вірите йому. І цим наново надихаєте мене мужністю. Еркюль Пуаро більше не підведе. Ще одне життя не буде забрано. Я виправлю свою помилку, бо вона, бачте, вкралася, сумнівів нема! Моїм зазвичай добре організованим думкам таки забракло десь упорядкованості й методичності. Тож я почну з початку. Так, із самого початку. І цього разу не підведу.

– Тож ви дійсно вважаєте, – спитав я, – що життя Нік Баклі й досі в небезпеці?

– Друже мій, а навіщо б іще я відправив її у цю клініку?

– То річ зовсім не в шоковому стані…

– Тю! Шок! Удома від нього можна оговтатися нітрохи не гірше, ніж у лікарні, ба навіть краще, як на те пішло. Там же зовсім невесело: зелений лінолеум на підлозі, теревені сестер, казенна їжа й нескінченне миття. Ні-ні, це для її безпеки й тільки для неї. Я поділився своїм планом із лікарем, і той погодився. Пообіцяв віддати всі належні розпорядження. До міс Баклі не пускатимуть нікого, mon ami, навіть її найближчих друзів. Виняток зроблять тільки для нас із вами. Pour les autres, eh bien![62] «Лікар не велів», – пояснять їм. Це дуже зручна фраза, на неї заперечити нічого.

– Еге, – сказав я, – от тільки…

– «От тільки» що, Гастінґсе?

– Так не може тривати довіку.

– Дуже слушне зауваження. Але це дасть нам змогу перевести дух. Ви ж усвідомлюєте – хіба ні? – що характер нашої місії змінився?

– Яким чином?

– Наше первинне завдання полягало в тому, щоб уберегти мадемуазель від загрози. Але тепер воно значно спростилося, ставши таким, із яким ми добре знайомі – впіймати вбивцю, не більше й не менше.

– І це ви називаєте «спростилося»?

– Звісно, спростилося. Адже вбивця, як я днями й казав, поставив свій підпис під скоєним. Почав грати відкрито.

– А ви не думаєте… – я затнувся, але все ж повів далі: – не думаєте, що поліція має рацію? І все це робота якогось психа – божевільного, що отирається поруч, підхльостуваний манією вбивства?

– Я більше, ніж будь-коли, певен, що психіатрія тут ні до чого.

– І ви справді гадаєте, що…

Тут я змовк. Але Пуаро вкрай серйозно продовжив за мене:

– …Що вбивця хтось з оточення мадемуазель? Так, mon ami, гадаю.

– Але ж події минулого вечора майже напевно виключили таку можливість. Ми були всі разом і…

Проте друг мене перебив:

– А ви могли б заприсягтися, Гастінґсе, що та чи та конкретна особа ні на мить не полишала нашого невеличкого товариства на краю стрімчака? Ладні поклястися, що хоч когось із них ви бачили весь час?