Небезпека «Дому на околиці»

– Ні, – повільно промовив я, приголомшений цими словами, – гадаю, не зміг би. Адже темно було. Та й бовванами ми не стояли. Я вряди-годи помічав то місіс Райс, то Лазаруса… вас, Крофта або Вайза… але щоб увесь час – ні.

Пуаро кивнув.

– Отож-бо. А вся справа мала зайняти всього кілька хвилин. Обидві дівчини йдуть до будинку. Вбивця непомітно прослизає за ними й ховається за сикомором, що височіє серед газону. Нік Баклі – чи так йому принаймні здається – з’являється крізь французьке вікно, проходить за фут від нього, той тричі підряд швидко стріляє…

– Тричі? – перебив його я.

– Так. Цього разу він діяв напевне. Ми виявили в трупі три кулі.

– А це було ризиковано, хіба ні?

– Найімовірніше, що так він менш ризикував, аніж з одним. Пістолет «Маузер» – не надто гучна зброя. Спричинений ним звук більш-менш скидався на вибухи феєрверку і дуже до речі злився з шумом, що стояв від нього.

– Ви знайшли зброю? – запитав я.

– Ні. І в цьому, Гастінґсе, як на мене, криється неспростовний доказ того, що хтось сторонній тут ні до чого. Ми ж бо з вами згодні, чи не так, що пістолет міс Баклі було від самого початку вкрадено з одною-єдиною метою: щоб її смерть справляла враження самогубства.

– Так.

– Тільки таке пояснення й можливе, правда ж? Але тепер, зауважте, про це більше не йдеться. Маски скинуто: вбивці відомо, що нас уже цим не обдуриш. Він, власне, знає, що й ми знаємо!

Замислившись, я подумки відзначив логічність міркувань Пуаро.

– Як ви гадаєте, що він зробив із пістолетом?

Мій друг знизав плечима.

– Тут важко сказати напевне. Але море придавалося якнайкраще, адже осьде воно, під рукою. Варто лише добряче жбурнути – і зброя йде на дно, а кінці – у воду. Ми, звісно, не можемо бути абсолютно переконані в цьому, але так на його місці вчинив би я.

Від його прозаїчного тону мене аж морозом продерло.

– А як на вашу думку, він збагнув, що вбив не ту?

– Цілком певен, що ні, – похмуро відказав Пуаро. – Так, для нього це, вочевидь, стало неприємним сюрпризом, коли він довідався правду. Не подавати вигляду й не зрадити себе – таке далося йому нелегко.

Мені тієї ж миті пригадалася дивна реакція покоївки, Еллен, і я розповів детективу про її підозрілу поведінку. А той, здавалося, вкрай зацікавився:

– Он як! Значить, виказала подив, коли дізналася, що вбили саме Меґґі?

– І то неабиякий.

– Кумедно, а сам факт трагедії зовсім не став для неї новиною. Еге, тут є над чим поміркувати. Хто вона, ця Еллен? Така стримана, така церемонна – просто втілення англійського духу. Невже саме вона… – І тут він змовк.

– Враховуючи ще й так звані «випадковості», – промовив я, – скотити той важкий валун зі стрімчака міг тільки чоловік.

– Не конче. Тут дуже багато залежить від важеля. О так, це будь-кому до снаги.

Мій друг і досі походжав сюди-туди по кімнаті.

– Будь-хто присутній учора ввечері в «Домі на околиці» не може бути вільний від підозр. Хоча ті, хто прийшов під кінець… ні, я не думаю, що вбивця – хтось із них. У мене склалося враження, що то переважно були просто знайомі – не більше. Між ними й Нік Баклі не відчувалося близькості.

– З ними прийшов і Чарльз Вайз, – зазначив я.

– Так, нам не слід забувати про нього. Міркуючи суто логічно, він підозрюваний номер один. – Тут Пуаро з драматичним жестом впав у крісло навпроти мого. – Voilà[63], і знову все впирається в те саме! Мотив! Якщо ми прагнемо розібратися в цьому злочині, нам необхідно збагнути мотив. І саме тут, Гастінґсе, я знов і знов заходжу в глухий кут. Хто ж може мати причину покінчити з мадемуазель Нік? Я дозволяв собі вдаватися до найабсурдніших припущень. Я, Еркюль Пуаро, не гребував найогиднішими натяжками. Грішив ходульними вигадками, наче автор дешевого триллера. Візьмемо дідуся, «Cтарого Ніка», який начебто спустив усе до пенні на азартні ігри. «Чи справді він так і зробив?» – запитував я себе. А може, навпаки, заховав свої грошики? Влаштував загашник десь у «Домі на околиці»? Чи закопав свій скарб у парку? От що я мав на думці (як не соромно зізнаватися), коли запитував мадемуазель, чи не надходили їй пропозиції продати будинок.

– А знаєте що, Пуаро, – мовив я, – як на мене, це досить прониклива думка. І в ній, здається, щось є.

Але той лише застогнав.

– Так я і знав, що ви це скажете! А як інакше – з вашим романтичним, але трішки обмеженим розумом? Закопані скарби… ще б пак, вам тільки такого й подавай.

– А що?.. Не розумію, чом би й ні…

– Тому що прозаїчніше пояснення, друже мій, майже завжди вірогідніше. Чи взяти батька мадемуазель, от щодо кого вже я бавився навіть принизливішими припущеннями. Він чимало поїздив по світу. «Припустімо, – сказав я собі, – що він украв коштовний камінь – око бога, і по його сліду йдуть уражені жерці». Так, я, Еркюль Пуаро, й от до якої ганьби докотився.