Небезпека «Дому на околиці»

– Ми пішли в дім одягтися, бо добре змерзли, милуючись феєрверком. Шаль я залишила тут, на дивані. Відтак піднялася нагору й накинула ось цю хутряночку, вона легенька, з нутрії. А ще зайшла в кімнату місіс Райс – це моя подруга – і прихопила накидку й для неї. Онде вона валяється – на підлозі, біля вікна. Аж тут Меґґі гукнула, що не може знайти свій жакет. Я сказала, що він, мабуть, унизу. Вона спустилася і крикнула мені, що й досі його не знаходить. На це я припустила, що його, певно, забули в машині (Меґґі шукала твідовий, дорожній жакет, бо вечірнього, хутряного, не мала), і запропонувала їй один зі своїх. Але вона гукнула, що не варто, мовляв, візьме натомість мою шаль, якщо мені не треба. Я їй на це: «Звичайно, бери, та чи не буде тобі холодно?» А вона мені: «Ну ні, навряд чи – як порівняти з нашим Йоркширом, у вас тут досить тепло. Мені аби одежина та й годі…» «Гаразд, – кричу, – я за хвилину вийду». А коли… коли нарешті… вийшла…

Вона затнулася: її голос осікся…

– Не нервуйтеся так, міс Баклі. Скажіть мені лише от що: ви чули один постріл… чи два?

Нік похитала головою.

– Я нічого не чула, тільки вибухи ракет і тріск петард…

– Отож-бо й воно, – зауважив інспектор, – як тут почуєш постріл серед такого гармидеру? У вас, напевне, марно й запитувати, чи не маєте ви якихось підозр щодо особи нападника, хоч би в одному з випадків?

– Ані найменших, – промовила Нік. – Навіть і гадки не маю, хто б це міг бути.

– Що теж мене не дивує, – сказав поліцейський. – Маніяк-убивця орудує – ось на що ця історія схожа. Невеселі справи. Що ж, на сьогодні немає потреби і далі турбувати вас запитаннями, міс. Мені так шкода, що й словами не передати…

Тут уперед ступив доктор Ґрем.

– Настійно вам рекомендую, міс Баклі, не залишатися в домі. Ми тут порадилися з мсьє Пуаро… Я знаю одну чудову клініку. А у вас, зрозумійте, шок. Вам необхідний цілковитий спокій…

Дівчина не дивилася на нього. Її очі вп’ялися в Пуаро.

– Це справді… через шок? – запитала вона.

Той підійшов ближче.

– Я хочу, щоб ви почувалися в безпеці, mon enfant[60]. І сам теж волію знати, що вам нічого не загрожує. А там із вами буде доглядальниця – мила, метка й не схильна до фантазій. Сидітиме біля вас усю ніч. Ви раптом закричите уві сні, а вона тут, під рукою. Розумієте?

– Так, – відказала Нік, – я розумію. А от ви – ні. Мені більше не страшно. І байдуже до того, що станеться. Якщо хтось хоче вбити мене, будь ласка, я дозволяю.

– Ну годі, годі, – мовив я, – у вас нервовий зрив.

– Ви не розумієте. Жоден із вас не розуміє!

– Ні, справді, мсьє Пуаро пропонує чудовий план, – заспокійливо втрутився лікар. – Я відвезу вас своєю машиною. А ще дам одну особливу пігулочку, щоб ви як слід відпочили вночі. Ну, що скажете?

– Я не проти, – відповіла дівчина. – Робіть що хочете. Мені все одно.

Мій друг узяв її руку в свою.

– Мадемуазель, я все розумію. Знаю, що ви тепер відчуваєте. От і стою тут перед вами – сповнений сорому й уражений до глибини душі. Я, хто обіцяв вам захист, виявився неспроможним захистити. Підвів! Я просто жалюгідний тип. Але повірте, мадемуазель, що моє серце мучиться цією поразкою. Коли ви дійсно можете збагнути, що я зараз переживаю, то, певен, пробачите мені.

– Усе гаразд, – запевнила його Нік із тією ж таки апатією в голосі. – Не треба винуватити себе. Я впевнена, що ви зробили все можливе. Не маю сумніву, що й ніхто інший би цьому не зарадив… і не запобіг. Прошу вас, не мордуйте себе.

– Ви вкрай великодушна, мадемуазель.

– Ні, я…

Але тут їхню розмову перервали. Двері розчахнулися і всередину влетів Джордж Челленджер.

– Що тут коїться?! – вигукнув він. – Я щойно приїхав. Дивлюся, біля воріт – поліцейський, і ходять чутки, наче когось убили. Що все це означає? Поясніть мені, заради Бога! Невже… це… Нік?..

У його голосі лунала нестерпна мука. Я раптом усвідомив, що лікар із моїм другом, які трапилися старпомові на дорозі, зовсім затулили від нього міс Баклі.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, той повторив своє запитання:

– Ну, говоріть… невже це правда… Нік… мертва?

– Ні, mon ami, – лагідно мовив Пуаро, – вона жива.

І відійшов назад, даючи Челленджеру побачити на дивані маленьку фігурку.

Секунду-другу той витріщався на неї, не вірячи власним очам. А потім, захитавшись, наче п’яний, прошепотів:

– Нік… Нік…

І раптом упав навколішки біля дивана й, затуливши обличчя долонями, здавлено вигукнув:

– Нік… люба моя… я подумав, наче тебе вбито.

Та спробувала сісти.

– Усе гаразд, Джордже. Не дурій. Я в цілковитій безпеці.

Моряк підняв голову й ошелешено роззирнувся довкола.

– Але когось все ж убили? Так сказав поліцейський.

– Еге, – пояснила дівчина, – Меґґі. Милу, бідолашну Меґґі. Ох!

Її обличчя перекривила судома. Лікар і Пуаро кинулися до Нік. Ґрем допоміг їй звестися на ноги, і вони з моїм другом – один з одного боку, другий з іншого – вивели міс Баклі з вітальні.

– Що швидше ви опинитеся в ліжку, то краще, – говорив їй медик. – І я негайно відвезу вас на машині. Місіс Райс на моє прохання уже приготувала для вас усе необхідне.