Небезпека «Дому на околиці»

– Вона не справила такого враження сьогодні вранці, – мовив я. – Її слова про дім звучали, як на мене, розсудливо. Помітно, що вона любить його – а хто б на її місці не любив? – але ніяк не більше.

– Тож виходить, що хтось із них бреше, – задумливо промовив мій друг.

– Вайза у брехні не запідозриш.

– Що, вочевидь, неабияка перевага, коли тобі треба збрехати, – зауважив на це Пуаро. – Так, у того типа й справді вигляд Джорджа Вашингтона. А ви не зауважили ще дечого, Гастінґсе?

– Тобто?

– В суботу о пів на першу його не було в конторі.

Розділ сьомий Трагедія

Прибувши того вечора в «Дім на околиці», першою ми побачили Нік. Убрана в розкішне кімоно з драконами, вона витанцьовувала в передпокої.

– А-а, це лише ви!..

– Мадемуазель, мені шкода!

– Так, знаю. Прозвучало дійсно неввічливо. Але тут, бачте, яка справа: я чекаю на доставку сукні. Вони ж обіцяли, собаки, клялися-божилися!

– А! Ну, коли йдеться про туалет… Сьогодні ввечері очікуються танці, чи не так?

– Еге ж. Ми всі туди збираємося після феєрверку. Ну тобто я на це сподіваюся…

Її голос раптом осікся. Але вже наступної миті вона розсміялася.

– «Ніколи не здавайся!» – ось мій девіз. Не згадуй про лихо, і воно не згадає про тебе! По обіді мої нерви оговталися, тож я збираюся веселитися й насолоджуватися життям.

На сходах зачулися кроки, і дівчина обернулася.

– А осьде й Меґґі! Меґґі, це ті двоє нишпорок, які оберігають мене від підступного вбивці. Проведи їх у вітальню, і нехай розкажуть тобі що до чого.

Ми почергово потисли руку Меґґі Баклі, і та, як і просила Нік, подалася з нами в салон. У мене одразу ж склалося про неї схвальне враження.

Привабив мене, гадаю, її спокійний, розсудливий вигляд. Тихе, по-старомодному гарненьке дівча, хоча зірок із неба, звісно, не хапає. На обличчі не було й сліду косметики, а стан оповивала чорна, простенька, досить поношена вечірня сукня. Кузина мала щирі блакитні очі та неспішний голос приємного тембру.

– Нік розповіла мені таке, що просто в голові не вкладається, – повільно промовила Меґґі. – Але вона, звісна річ, перебільшує? Бо хто ж може хотіти заподіяти їй зле? Та в неї у цілому світі не знайдеться жодного ворога…

У її тоні чулася помітна недовіра. А на Пуаро вона поглядала якось не надто улесливо. І я збагнув, що для дівчини на кшталт Меґґі Баклі іноземці завжди підозрілі.

– А все ж, міс Баклі, запевняю вас, що це правда, – тихенько зазначив мій друг.

Та нічого на це не сказала, але вираз її обличчя залишався скептичним.

– Сьогодні Нік наче останній день жиє, – зауважила Меґґі. – Навіть не знаю, що на неї найшло, вона немовби якась навіжена.

Цей вислів – «наче останній день жиє»! Від нього в мене аж мурашки пробігли. А ще мою увагу привернуло щось у її голосі, в інтонації.

– Ви шотландка, міс Баклі? – спитав я ні сіло ні впало.

– Мати шотландка, – пояснила вона.

І начебто поглянула на мене схвальніше, аніж на мого друга. А я відчув, що моя розповідь про події матиме в її очах більшу вагу, ніж слова Пуаро. Тому й сказав:

– Ваша кузина тримається з надзвичайною мужністю. Вона сповнена рішучості жити, як зазвичай.

– А хіба може бути інакше? – відповіла запитанням Меґґі. – Ну тобто хто б там що собі не відчував… а здіймати ґвалт і метушню не годиться. Це тільки збентежить усіх решту. – Дівчина змовкла, а відтак м’якшим тоном докинула: – Нік мені дуже до душі. Вона завше така добра до мене.

Тут розмова припинилася, бо тієї ж хвилини у вітальню впливла Фредеріка Райс. На ній була небесно-блакитна сукня, у якій жінка мала вкрай тендітний, ледь не безтілесний вигляд. Невдовзі за нею з’явився Лазарус, а відтак втанцювала й Нік, убрана в чорне плаття та з накинутою на плечі розкішною і старовинною китайською шаллю відтінку червоного лаку.

– Привіт народу, – сказала вона. – Як щодо коктейлю?

Усі присутні почали пригощатися, а Джим відсалютував їй келихом.

– Шикарна шаль, Нік, – кинув він. – Старовинна, еге ж?

– Ще б пак, мій двоюрідний пра-пра-прадідусь Тімоті привіз її колись зі своїх мандрів.

– Ось де краса, і то справжня. Іншу таку вдень зі свічкою не знайдеш, хоч скільки б намагався.

– Вона тепла, – мовила Нік. – А це буде дуже до речі, коли ми підемо дивитися феєрверк. А ще візерунок веселий. Ненавиджу чорний колір.

– Так, – зауважила Фредеріка. – Я начебто не пригадую, Нік, щоб колись бачила тебе в чорній сукні раніше. Що це на тебе найшло?

– А, сама не знаю. – Вона роздратовано відмахнулася від запитання, але я помітив, як дивно скривилися її вуста, неначе від болю. – Невже в чого завгодно завше є якась причина?

Усі ми пройшли в їдальню вечеряти. З’явився загадковий лакей, підозрюю, найнятий спеціально задля такої нагоди. Страви були не дуже, зате шампанське – добірне.

– А Джорджа й досі немає, – зауважила Нік. – От шкода, що йому довелося повернутись у Плімут учора ввечері. Але сподіваюся, що він усе ж вирветься і хоч би на танці встигне. Не залишатися ж Меґґі без кавалера! Нехай не бозна-якого палкого й цікавого, а все ж презентабельного.

Крізь вікно долинув звук приглушеного гарчання.