Небезпека «Дому на околиці»

Лице співрозмовника проясніло.

– А-а, – протягнув він, – ви той детектив. Читав я про вас.

– У місцевому «Геральді»?

– Га? Ні, ще в Австралії. Ви француз, так?

– Бельгієць, але це діло десяте. Зі мною мій друг, капітан Гастінґс.

– Радий знайомству. А все ж у чому річ, що ви тут робите? Щось… негаразд?

– Залежить від того, що саме так називати.

Австралієць кивнув. Попри немолодий вік і голомозість, то був приємного вигляду чоловік, який мав прекрасну статуру. Обличчя в нього було важке, із випнутою нижньою щелепою – я подумки назвав його примітивним. Але найперше привертала увагу прониклива голубінь очей.

– Послухайте сюди, – промовив він. – Я зазирнув занести крихітці міс Баклі огірка та кілька помідорів. Той її горе-садівник доброго слова не вартий – лежень, яких пошукати, – на городі тільки бур’ян і росте. Одне слово, нероба. Ми з жінкою аж піну пускаємо, на це дивлячись, ну й розсудили, що по-сусідському годилось би допомогти, чим можемо. Помідори в нас хоч куди, нам стільки нізащо не з’їсти. А сусіди мають жити дружно, скажете, не так? Ну й от, зайшов я через вікно, як завжди, виклав овочі з козубка й уже збирався повертати голоблі, коли чую – зверху чиїсь кроки й чоловічі голоси. Хм, думаю, дивно. Про зломників у цих краях наче не чути, а втім, усяке може статися. От і вирішив: піду-но краще перевірю, чи все добре. Аж тут ви двоє спускаєтеся сходами, ну я трохи і здрейфив. То ви, кажете, славетний детектив. А що ся стало?

– Все дуже просто, – сказав Пуаро, посміхаючись. – Недавно мадемуазель стривожила одна нічна пригода: картина, що висіла над ліжком, раптом упала. Вона вам не розповідала про неї?

– Згадувала, авжеж. У сорочці народилася, не інакше.

– От я й пообіцяв принести спеціальний ланцюжок, щоб уберегти її від повторення інциденту. Такого ж бо не можна допустити, еге ж? Вона попереджала, що її не буде вдома цього ранку, але сказала, щоб я сміло заходив і зняв мірку, якої довжини ланцюжок сюди треба. Voilà[46], все дуже просто.

І розвів руками з дитячою простодушністю та найчарівнішою усмішкою.

Крофт, глибоко зітхнувши, перевів подих.

– То на цьому, значить, і все?

– Так, ви даремно злякалися. Ми з другом – законослухняні громадяни.

– А це не вас я бачив учора? – повільно промовив той. – Еге, точно вчора, під вечір. Ви проходили повз нашу скромну оселю.

– О так, а ви саме працювали в саду і ввічливо привіталися, коли ми вас проминали?

– Атож. Ну й ну, то ви той самий Еркюль Пуаро, про якого я стільки чував. Скажіть, містере Пуаро, ви зараз не надто зайнятий? Бо коли ні, то я просив би вас завітати до мене: випити вранішню чашечку чаю – по-австралійськи – і познайомитися з моєю старою. Вона все чисто повичитувала про вас із газет.

– Це страх як люб’язно, містере Крофте. Так, ми маємо час і радо скористаємося із запрошення.

– От і добре.

– Ви нічого не наплутали з мірками, Гастінґсе? – спитав Пуаро, обернувшись до мене.

Я запевнив його, що все точно до шмиги, і ми приєдналися до нового знайомого.

За мить з’ясувалося, що той неабиякий балакун. Він розповів нам про свій будинок під Мельбурном, про те, як поневірявся замолоду, про перше знайомство з дружиною, як вони разом терпіли нужду й досягли нарешті успіху, розбагатівши.

– І зразу ж вирішили побачити світу, – повів далі Крофт, – нам завше хотілося перевідати стару батьківщину. Ну й от, сказано – зроблено. Припливаємо в тутешні краї – і нумо шукати когось із жінчиної рідні: вони звідсіля походять. Але не знайшли ні душі. Тоді гайнули на Континент: Париж, Рим, італійські озера, Флоренція – скрізь побували. Там-то, в Італії, ми й потрапили у залізничну аварію. Мою бідолашну стару добряче пом’яло. От безталанниця, га? Найкращим лікарям її показував, а ті неначе змовились: нічого не поробиш, треба час… час і постільний режим: хребет у неї пошкоджений.

– Яке нещастя!

– Лиха доля, що тут скажеш? Ну й от – ситуація. А в неї тільки одне бажання лишалося: вези мене, каже, сюди. Мовляв, у неї таке відчуття, що якби нам власний куток, щось маленьке, то зразу ж буде зовсім інша справа. Чимало ми занехаяних халуп перебачили, але нарешті поталанило – напа́дали цю. Затишок, тиша, відлюддя – ні тобі машини не їздять, ні грамофони по сусідству не виють. От я її одразу ж і винайняв.

На цих останніх словах ми підійшли до самої сторожки. «Ку́ї!»[47] – луною розлігся гучний голос Крофта, на що долинула відповідь: «Куї!»

– Заходьте, – запросив нас господар. Двері стояли відчинені, і він, щойно переступивши порога, піднявся коротким прольотом східців у затишну спальню, де на дивані лежала дебела жінка середніх літ із сивим волоссям і дуже милою усмішкою.

– І хто б ти, мамцю, думала перед тобою? – спитав її чоловік. – Сам Еркюль Пуаро – всесвітньо знаменитий детектив екстра-класу. Привів ось, щоб ти потеревенила з ним.