Неизвестный Нестор Махно

Что характерно, именно это пальто, несмотря на его древность, мне было известно. А директор музея подтвердила: да, это пальто Галины Кузьменко, супруги Батьки Махно, легендарной матушки Галины, которая даже в старых махновских песнях упоминается: «А-ах, ура, ура! Ми підем на врага! За матінку Галину, За батька, за Махна!»

Видел я это пальто в доме внучатого племянника Нестора Махно Виктора Яланского: когда осенью 2008 года возле этого дома открывали памятник легендарному батьке — первый в Запорожском крае, кстати, хозяйка, вдова Виктора Ивановича [умершего в 2003 году], показала гостям — из тех, кто желал больше узнать о батьке, и кое-какие семейные реликвии. В том числе и пальто матушки Галины.

В нем она, оказывается, осенью 1976 года приезжала — из Казахстана, где тогда жила, в Гуляйполе. Принимавший ее в городе, в котором прошла бурная молодость Галины Андреевны, Виктор Яланский перед отъездом 80-летней гостьи справил ей новое пальто. А старое оставил на память.

Пальто так себе было, можно даже сказать, совсем никудышним оно было, но сохранить его — для будущего музея батьки Махно, стоило. И его хранили: сначала Виктор Яланский, затем — после его смерти, его супруга Любовь Федоровна. Ну, а когда и она умерла — в конце 2017 года, сделал большое дело: выкупило у ее наследников дом — вместе с семейными реликвиями, естественно.

В 150 тысяч гривен он обошелся городской казне. Вроде бы, дорого. Но дом этот — свидетель эпохи. Принадлежал он старшему брату Нестора Махно Карпу; одно время в этом доме даже штаб махновской армии размещался. Лучшего здания для музея легендарного гуляйпольского атамана просто не придумаешь.

И такой музей в Гуляйполе уже создается. А временно некоторые вещи из семьи Виктора Яланского нашли свое место в экспозиции Гуляйпольского районного краеведческого музея. Включая пальто матушки Галины.

Галина Кузьменко едет в Гуляйполе

Помню, летом 2002 года мы с Виктором Яланским сидели у него во дворе и листали не так давно вышедшую книгу «Нестор і Галина», автором которой были сам Виктор Иванович и журналист Лариса Веревка. Хозяин рассказывал, как прятал у себя в огороде документы, вошедшие потом в книгу, а я, слушая его, читал, все более и более увлекаясь изложенным в книге.

А вычитал я тогда вот что:

«І от прийшов лист, датований 18 вересня 1976 року, Галина Андріївна писала мені: «Врахую дні Вашої відпустки і, якщо не розхворіюся, спробую приїхати, щоб Ви мене зустріли в Запоріжжі, поки ще будете у відпустці».

27 вересня ввечері приносять мені телеграму: «Їду. Поізд 105, вагон 9, місце 19. Галина». Діставатися з Гуляйполя до Запоріжжя, нашого обласного центру, не так і просто. Тому поїхав на сусідні Пологи автобусом, звідти поіздом на Запоріжжя. Ніч перебув на вокзалі. І увесь час непокоівся: чи не захворіла Галина Андріївна. Була восьма ранку, 28 вересня, коли московський поізд — точно за розкладом — підійшов до Запоріжжя-1.

У добре поношеному пальті, худорлява, вона виходила з вагону поволі, неспішно — це не старість давалася взнаки, а мала таку манеру триматися, з якоюсь притаманною лише їй гідністю. От і ступила знову — через 55 років — на Запорізьку землю. А що важать п'ятдесят п'ять років для людини? Для мене, 34-річного, ця цифра видавалася тоді астрономічною…

Ми однаково почувалися щасливими — я кажу «ми», бо бачив ії непідробно щиру посмішку і щасливі, як і в мене, очі. Вони були темні-темні. Може, такими видавалися через блідість лиця або ж через біле-біле — сиве-сиве волосся, що вибивалося з-під картатої хустинки.

О 8.45 ми сиділи в автобусі, що віз мене додому, а ії до міста, котре стало початком її свідомого жипя, колискою її надій і розчарувань, щастя й нещастя, одним словом — їі долею. До Гуляйлоля.

Дивилися у вікно, і вона, здавалося, всьому раділа: тополям уздовж траси, що змінювалися вербами, яблунями, охайним оселям, милуваnася клаптем землі, вкритим величезними різнокольоровими гарбузами — жовто-гарячими, зеленими, світло-жовтими в зелених смужках. Вони нагадували здаля відшліфоване морськими хвилями каміння, яке часом бачимо на морському узбережжі. «Як я давно не була на Україні», — повторювала час від часу Галина Андріївна.

На півдорозі, в Оріховому, мали зупинку. Всі вийшли з автобуса. Насолоджувалися лагідним, як влітку, теплом. У пристанційному буфеті купили пиріжків, якоісь води. О пів на дванадцяту були в Гуляйполі. Від зупинки помалу пішли пішки — такі відстані в Гуляйполі долаються або пішки, або на велосипеді, іншого транспорту немае».

Как интересно описана встреча с женой батьки Махно, какие точные — и сочные, характеристики даны — гостье, тому времени… И даже на состояние пальто Виктор Иванович обратил внимание: «У добре поношеному пальті…» Уж очень бросалась в глаза, как я понимаю, бедность матушки Галины, легендарной жены легендарного атамана.

«Да стоит ли, — скажет кто-нибудь, — возвращаться к той легенде, к тем давним махновским временам? Пусть уже они остаются Истории. Вместе с тем пальто».

Пусть. А стоит ли возвращаться?