Нехай мене звуть Ґантенбайн

Та ще й кажуть Ґантенбайнові, щоб перевірити йому слух... Після репетиції я завжди чекаю коло службового виходу, спираючись на чорний ціпок, удаю, ніби не знаю найуславленіших акторів, тож попервах і вони проходили повз мене, навіть не кивнувши головою й не виявивши неприязні; але що від того сліпому, коли хто кивне головою! Щонайбільше хто-небудь кине: «Ваша дружина вже йде!» Мимохідь. Чому актор повинен розмовляти з людиною, яка не бачила його? Згодом вони почали кивати головою, на що я, на жаль, щоб не вийти з ролі, ніяк не міг відповісти; я дивлюся очима в простір, наче страхополох на городі, не вітаюся й навіть не помічаю, що їхня увага зростає. Увага до мого слуху. Одного разу хтось озвався до мене й запитав, чи сцена змови в третій дії, тепер, коли вони вже не стоять за сім метрів одне від одного, краще звучить як змова. Ліля, мабуть, розбазікала. Він представився:

— Я Макдуф.

— Так, — підтвердив я, — сьогодні звучало по-іншому.

— Ось бачиш, — проказав Макдуф.

— А вам не здається, — запитав хтось інший, і я бачу, що він звертається лише до сліпого Ґантенбайна, — що було б краще, набагато краще, ба навіть ближче до правди, якби він, — і показав рукою на когось третього, — не бачив відьом, які б тут, так би мовити, лише представляли мене?

Я мовчу.

— Невже вам не здається? — знову запитує він і згадує, що я не бачу його. — Я Макбет.

Я теж представляюся:

— Ґантенбайн.

Вони беруть мене за мою руку сліпого.

— Я Банко, — каже третій.

— Дуже приємно, — кажу я.

Ліля завжди виходить остання.

Я уявляю собі:

То те, то се, мені вже набридло грати роль Ґантенбайна, і я подався на лоно природи. Пообідня пора в парку Грюневальд. Я підібрав соснову шишку й кинув її якомога далі в озеро Круме-Ланке, і Пач, наш собака, стрибнув у тиху бурувату, вкриту бульбашками воду. Я бачив шишку на воді, а він, засліплений завзяттям, загрібаючи лапами, не бачив. Я кинув другу шишку. Випростав руку й показав, щоб собака не плив даремно, і тепер він схопив її, повернув назад. Два вуха і морда з сосновою шишкою, два ока над водою... Я дуже люблю це озеро в лісі, спогади, пов’язані з ним, а те, що насправді відбувається в Берліні, Ґантенбайнові не конче потрібно бачити, там, я чую, вирує життя... Два ока над водою, а тим часом чотири невидні лапи загрібають, це Пач, а не вчений собака-поводир для сліпих, спершу слід навчити його, і, звичайно, навчати можна тільки тоді, коли ніде навколо жодної людини, наприклад, уранці в Ґрюневальді, поки Ліля в театрі на репетиції. Багато роботи і тут, і там. Сцена, коли Пач знаходить чорного ціпка свого сліпого господаря, й досі не виходить. Чи він надто дурний, а чи занадто розумний? Ось він виходить на берег із сосновою шишкою в пащі. А потім продирається крізь прибережні кущі, махає хвостом, сапає, стоїть перед сосновою шишкою на піску, обтрушується, обдавши все навколо миттєвим дощиком. Браво, Пачу, браво! Але ми зайшли ще не так далеко, щоб по-справжньому розмовляти з собакою. Йдучи далі, — ніде навколо жодної людини! — я скористався чорним ціпком сліпого, щоб пограти у своєрідний бейсбол сосновими шишками. Отож: соснова шишка в лівій руці, ціпок сліпого в правій, я підкидаю шишку в повітря — і б’ю ціпком сліпого... Сім влучань із десяти ударів, нівроку, а Пач гасає по бранденбурзьких пісках, шукаючи відбиту палицею шишку. Ця гра дає змогу розслабитися. Від часу до часу я потребую її. Католик, щоб звільнитися від своєї пам’яті, має такий чудовий засіб, як сповідь: стає навколішки й порушує мовчанку, проте не виказує людей, а потім підводиться і знову виступає серед них у своїй ролі, звільнений від згубного прагнення мати людське визнання. Натомість я маю тільки собаку, що мовчить, як священик, і коло першої людської оселі я гладжу його. Браво, Пачу, браво! Ми знову беремо один одного на повід. Кінець забав із сосновими шишками! Пач розуміє, а після того, як я опускаю в першу урну для паперу книжку кишенькового формату (я читаю, щоб пізнавати людей за їхніми судженнями), ми знову йдемо, як годиться, сліпий і його собака. Дійшовши до «Хижки дядька Тома»[6], ми сідаємо на метро.

Кав’ярня на проспекті Курфюрстендам:

Журналісти, актори, фотокореспонденти, лікар, шанувальники в усіх станах духу, інколи я аж на лиці мінився від нетерплячки, ба навіть від люті, що вони вважають мене за сліпого тільки тому, що я Лілин чоловік, скажімо, коли чув, як вони намагалися зміцнити мою віру:

— Ліля — дивовижна жінка!

Я гладив собаку.

— Ви навіть не знаєте, — казав другий, — яка у вас дивовижна дружина...

Пауза.

Що мала казати на те Ліля?

І що я мав казати?

Ліля поправила мені краватку.

Я бачу: