Нехай мене звуть Ґантенбайн

Наше повсякденне життя веселе й приємне.

На концерті я бачу, що мадам Штофель чекає нас на сходах, і запитую посеред розмови: «Ти часом не знаєш, що поробляє Штофель?» Але це найостанніше, чим переймається Ліля. «Сподіваюся, її тут немає», — кажу я просто, й невдовзі Ліля смикає мене за рукав і каже: «Ну, й сміхота, — онде вона стоїть!» Я сміюся, наче не вірю, а ми тим часом ідемо до інших сходів.

Ліля вірить у моє шосте чуття.

Вона читала, що сліпий у своєму домі орієнтується краще, ніж будь-хто інший, змушений покладатися на свої очі, сліпий завжди непомильно візьметься за дверну ручку і за кран для води; завдяки своєму просторовому чуттю, яке не помилиться ані на сантиметр, він ходить, мов янгол, що ніколи нічого не розіб’є. Про це, дарма що науковою мовою, писав в одному американському журналі професор, який провів понад тисячу експериментів. Ліля прочитала мені цю статтю. І я дотримувався її. Лише раз, коли коротке замикання занурило нашу квартиру в пітьму, я мав той самий клопіт, що й кожен, хто бачить, а відповідно й не бачить, бо було темно, хоч в око стрель. Але завдяки пітьмі Ліля й не бачила, як сутужно мені довелося, а коли я нарешті з’явився з рятівною свічкою, я був знову для неї мов янгол.

Я уявляю собі:

Ліля купує собі одяг, Ґантенбайн мусить супроводити її, він допомагає їй зробити остаточний вибір, і тому я — єдиний присутній чоловік — півдня просиджую в невеличкій, але дорогій крамниці, яку тямущі в цій сфері жіночки цінують в усьому світі; обвішаний костюмами й обставлений дзеркалами, я бачу в них Ґантенбайна з чорним ціпком між колін і темними окулярами на обличчі. Я помічаю: відколи я дозволяю себе утримувати, Ґантенбайн став елегантніший, і я завдячую цим Ділі, я, сліпий світський добродій. Ліля приміряє тепер наступну модель, уже п’яту, яка теж має стати об’єктом суджень, які висловить Ґантенбайн. Я, звичайно, переживаю, але хвилює мене не модель, а його судження. Дама, що опікується неоціненною крамницею, не просто продає — це митець, а до того ж і подруга, сама, щоправда, надто огрядна, щоб дорівнятися до своїх клієнток в елегантності, але однаково світська дама, до якої Ліля ставиться не як покупець, а так би мовити, як сестра, як знавець, як людина, здатна, перейматися її натхненням; власне, ця дама, як вона завжди вміє натякнути, не прагне нічого, крім розуміння її безкорисливої і спонтанної радості з приводу саме тієї моделі, яку Ліля вдягла на себе, і ця дама, яка не подобається мені, теж у захваті від Ґантенбайна. Не кожен добродій, байдуже, чоловік чи коханець, присвячує так багато часу своїй пасії. І тоді ми, Ліля і я, завжди трохи бентежимось, що наше кохання таке відверте та очевидне. Дама тепер засуває ширму; водночас вона переконана, що я сліпий і до цін на ті мистецькі витвори, які Ліля оплачує щоразу оберемками банкнот, обидві вдають, ніби їх ніхто й не бачить, а що дама, попри приписане собі розуміння людей, не здогадується, хто кого утримує, я в її очах не тільки найтерплячіший, а й найвеликодушніший добродій, що завжди обкурює її невеличку, але дорогу — ні, аж ніяк не крамницю: адже це ательє, бутік! Поки Ліля в кабінці, власниця завжди поводиться так, ніби я не сліпий. «Ось побачите! — запевняє вона й наказує принести з кав’ярні навпроти кави, щоб моя здатність захоплюватися не полишала мене. — Ось побачите!» Але це просто звичайна для неї фраза. Та й Ліля за ширмою поводиться так, наче увесь цей захід улаштовано задля моєї втіхи. Попиваючи каву, я сиджу, мов паша, що закуповує для цілого гарему, а Ліля — лише модель, на якій приміряють одяг для всього гарему. Ось ціла біблія шовкових шедеврів — ну що тут можна вдіяти? Люди не сумніваються в моїй сліпоті, навпаки, прагнуть дати мені відчути, що, незважаючи на мою сліпоту, вони поважно ставляться до мене. Звичайно, я не знімаю окулярів. У разі потреби я бачу колір тканини, скосивши за скельцями очі. Довго я так не дивлюся, бо інакше в голові запаморочиться. Я косую очима лише вирішальної миті.

— Слухай, — каже Ліля, — я вже вибрала.

— Чудово.

— Я певна, — щебече дама, — ви не пошкодуєте. Як я й казала, пані Ґантенбайн, я побачила костюм у Діора й одразу подумала про вас...

Тепер я косую очима.

— Кому ж носити таке, — чую я, — як не вам, пані Ґантенбайн. Тут сам тільки комір, як я казала...

Як на мене, костюм неможливий.

— Слухай, — каже Ліля, — я вибрала!