Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Слід сподіватися, Ґантенбайн ніколи не відмовиться від своєї ролі, яка полягає в тому, що він вірить. Яка ніжна Ліля щоразу, коли повертається з гастролей! Вона сідає йому на коліна, невимушена тією мірою, якою з нею перебуває саме він, і вщерть переповнена прихильністю, бо ж немає жодного погляду, що зробив би її свавільною і брехливою; щаслива, як ще ніколи не була щаслива з чоловіком, вільна від лицемірства, бо відчуває, що за нею не стежить жодна підозра. Тоді вона знімає темні окуляри, щоб цілувати Ґантенбайна в очі, її кохання, я відчуваю, щире, перед Ґантенбайном їй немає потреби брехати. Якою милою вона може бути! Вона б не хотіла жити ні з яким іншим чоловіком, каже Ліля, і я вірю їй. Таке життя не завжди буде легким, але має свою винагороду: таж не можна сліпого тягти під юпітери!


Я не покладаюся на свої очі.


Її валіза з наполовину відкритим замком вибльовує все, що було в ній, у коридорі: ролі, листи, взуття, і так воно лежатиме цілими днями, але Ґантенбайн і слова не скаже, наша квартира одразу обертається в сміттєвий кошик, тільки-но Ліля повернеться після походу по крамницях, і так воно, я знаю, все й лежатиме, аж поки Ґантенбайн нишком позбирає шпагат і повикидає папери. Ліля вважає, ніби порядок із часом відновлюється сам собою, вона вірить у гномів, це так зворушливо.

Ось що означає порядок!

Тільки людина, що не є заодно зі світом, потребує порядку, щоб не загинути; Ліля заодно зі світом.


Ліля гарна. А втім, про це їй каже багато людей. А коли каже Ґантенбайн, він заплющує очі, запускає пальці їй у коси і гладить їх, заповнює поцілунками ямки над ключицями.

Ліля перед дзеркалом.

— Господи, — каже вона, — я запізнююся.

Вона не може знайти свого намиста.

— Яка там година? — запитує вона.

Вона завжди спізнюватиметься, тут Ґантенбайн нічого не може вдіяти, але не піде без свого намиста, бо він, потай прибравши в квартирі, знає, де її намисто, а оскільки кохає Лілю, то кладе його там, де вона знаходить його.

— Слухай, — каже вона, — я знайшла!

І отак завжди.

Як-небудь.


Я уявляю собі:

Інколи в нас збирається товариство, і тоді доводиться важче, — адже інші спостерігають, — наприклад, коли Ліля не бачить, що попільничку треба нарешті спорожнити, до чорної кави, на жаль, не подано цукру, а наш собака (думаю, ми маємо собаку) своїм хропінням під столом аж ніяк не допомагає з’ясувати питання, чи Ернст Юнґер уже здійснив внутрішню трансформацію, і тоді я мушу пристосуватися, щоб не виказати себе, я не просто встаю, щоб спорожнити нарешті переповнену попільничку. Хто-небудь заводить розмову про Джойса. Отже, я гладжу собаку, що хропе (таксу чи дога?), і бачу, як наші гості поглядають, де цукор, а я ж мовчу, завдяки темним окулярам захищений від лицемірства, мовляв, я теж читав «Поминки по Фіннеґанові». Коли ж випорожнять попільничку? Хтось заговорив уже про Бена, і це й не дивує мене, невдовзі черга дійшла й до Кафки. Які в Лілі сині, відкриті, гарні, великі, сині очі! Вона не бачить, що невблаганний добродій, який тепер устряє до кожної розмови, покликаючись на великий приклад Брехта, має таке саме обличчя, що й добродій, який донедавна працював у книжковій палаті рейху, а я, звичайно, мовчу, бо теж не бачу. Отакі-от труднощі. При нагоді я встаю і спорожняю попільничку... Мій страх, що такими діями я можу виказати себе, — сліпий бачить, що треба спорожнити попільничку, — не пов’язаний із Лілею, Ліля вже звикла до такого, тільки гості, які ще не знають мене, становлять для мене певну небезпеку, і в кухні, де я вичищаю попільничку, мені калатає серце. З кімнати я чую:

— Лілю, скажіть, він справді сліпий?

— Він завдає собі величезного клопоту, — відповідає Ліля, — щоб ніхто не помітив його сліпоти. Я теж завжди вдаю, ніби не помічаю.

— Наскільки він сліпий?

— Дивовижно, — каже хтось, — як він помічає, що на нього дивляться. Тільки тоді, коли він промовляє, справді виникає враження, що він сліпий. Правда? Коли стає запальним, як-от недавно.

(...з приводу боротьби з расизмом у Літл-Року)

— Маєте слушність, — каже добродій, який щойно відкрив Брехта, — просто дивно, коли він сидить отут і гладить собаку, завжди є відчуття, ніби тебе спостерігають.

— Правда?

— А відколи він сліпий?

— Відколи ми знаємо одне одного, — просто відповідає Ліля. — Спершу я гадала, ніби він жартує. — Пауза. — Невже я не розповідала вам?

— Ні!

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия