Нехай мене звуть Ґантенбайн

Рівно о десятій годині відкрився музей.

Він заплющив очі, мов дитина, яка каже, що зараз заплющить очі, щоб нічна пітьма не впала їй у вічі й не погасила їх... А тепер сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху... Чув свистки з недалекої товарної станції, якої ніколи не бачив, сичання, пахкання і свистки невеличкого локомотива, відлуння свистків, потім гуркіт товарних вагонів зі скрипучими осями, перестук коліс на стрілках, свистки, гальма, відлуння свистків, знову пахкання, тишу, сичання пари. Отак цілісіньку ніч. Коли він знову прокинувся, свистки вже замовкли, а він не знав, де він, і навіть голуби не вуркотіли, — голубів давно вже не було, жодного білого, жодного сірого, жодного голуба... Він сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху, а неподалік походжав музейний наглядач і придивлявся до відвідувача: він вочевидь заснув.

Це налякало його.

Мабуть, він проспав лише дві або три хвилини, сидячи, як сплять на залізничному вокзалі або в літаку, з розтуленим, як у недоумка, ротом, зі скривленим обличчям; можливо, по залі ходили люди, якась група з екскурсоводом, ще долинали голоси... Не ніч, не її тіло вночі, а її присутність у залі, де світло лилося згори, постала перед ним, наче сон, вуркотіння голубів скидалося на далекий спогад, і тільки відсутність її невеличкого тіла була реальна; її присутність, поки він стояв, схрестивши руки на грудях, а місто шуміло здалеку, як прибій, глухо, монотонно, хвилями, і ті хвилі були зелені. Мабуть, наглядачеві не подобалося, що він уранці вбрався в темний вечірній костюм, та ще й комір підняв. І справді! Він опустив комір.

Він примусив себе читати: «Гермес. Імовірно, початок III ст. до н. е., почасти реконструйовано, ліву ногу замінено, так само й шию. Про первісну позицію голови точаться суперечки».

Він дивився на позицію голови.

Був вівторок.

Він не знав, що втрачається щогодини, лише відчував, що його спогад тане перед її реальною особистістю, й почувався покривдженим. Водночас це дало йому полегкість. Він вільний. Одного разу схопився за гаманець і перевірив, чи не загубив авіаквиток. Не загубив. О вісімнадцятій сорок він повинен бути в аеропорту. Доти він вільний. Те, що пам’ять повідомляла йому про жінку, яка виповнювала його, було слушне й нікчемне, як опис прикмет, точне, як заманеться, безвартісне, як опис прикмет, незначуще, коли людини немає: колір волосся такий-то, одягає жовтий костюм (але це пополудні в барі, ввечері вона була в білому), носова хусточка чорна, розмовляє з легеньким акцентом, можливо, ельзаска, вік — приблизно тридцять років, струнка...

Наглядач пішов геть.

Інколи він знову чув голоси, хтось заходив до зали, потім виходив, інколи чулося, як десь у небі пролітав літак. Потім знову наставала тиша. А надворі сяяло сонце. Але інколи й хмари застилали чуже місто, він помічав, що раптом сірішало, мармур ніби рівнішав, а потім знову лилося яскраве світло, проступала зернистість мармуру...

Чому він не йде далі?

Сам у просторій залі, впершись ззаду руками, наче розглядав мармурову статую з невизначеною остаточно позицією голови, він і далі сидів на м’якій лаві, раптом дуже самотній. Але не йшов телефонувати їй. Він знав, що могло б статися потім. Настане день, коли вони запитають одне одного, нехай, скажімо, тільки про таке: «Що ти робив (робила) вчора ввечері? Я тричі дзвонив (дзвонила). Де ти був (була)?» Поки що такі запитання безневинні, авжеж, тобі навіть лестить цікавість іншого: таж не дізнатися прагнуть, а лише показати, як тужать...

Тепер він нарешті підвівся.

Щоб не стати рабом майбутнього...

Сміховинно: я підводжуся, сідаю, курю, стою, сплю, прокидаюся, встаю, йду, сідаю, встаю.

Надворі знову вуркочуть голуби...

Він махнув рукою таксі.

Уночі, хоча було й не до сну, вони майже не розмовляли, щоб не запрошувати світ словами і назвами; не мовчали, ні, але шепотілися, наче були тільки вони, ніякого «до», ніякого «після», жодної назви, тільки вони, безіменні.

Тепер вибило одинадцяту годину.

Він хотів відмовитися від зустрічі о пів на дванадцяту.