Нехай мене звуть Ґантенбайн

То було вчора.

Існує якийсь демон, видавалося йому сьогодні, а демон не терпить ніякої гри, за винятком власної, він робить нашу гру своєю, а ми — це кров і життя — не роль, і плоть, що вмирає, і дух, сліпий у вічності, амінь... Із таксі, що мчить вулицями, він, узявшись за пошарпану петлю вгорі, озирає світ: учорашні фасади, вчорашні майдани, незмінені; ті самі вулиці та перехрестя, що й учора, страхітливу рекламу авіакомпанії, яка ще вчора муляла йому очі. Нічого не змінилося, але вже немає вчора, а є сьогодні. Чому завжди сьогодні? Пусте запитання, чи повинно так бути, обтяжувало його не менше, ніж мокра хусточка в кишені штанів. Він опустив скло, щоб непомітно викинути по дорозі принаймні хусточку, він не довіряв собі. Його гнітила аж ніяк не зрада, яку вони скоїли обоє, про це навіть не треба думати; гнітило тільки те, що вона тепер — факт, такий самий, як і решта фактів цього світу. Це трохи дивувало його. Людина пересічної досвідченості, чого він сподівався? Ще до восьмої години ранку, поки вона й далі спала з розпущеними косами, світ, безіменно спалений під час нічних обіймів, знову був тут, реальніший за їхні обійми. Незмінений світ із брудно-зеленими автобусами і рекламою, страхітливий, із назвами вулиць, пам’ятниками й датами, яких він не хотів помічати. І все-таки лишається факт, хоч який незначущий і непомітний, і його не викинеш, наче мокру хусточку. Він не каявся ні в чому. Аж ніяк. Бентежило тільки те, що сьогодні не вчора. Він не приглядався до міста. Й радів цьому. Він сам по собі. Власне, він страшенно радіє. Він не мав відчуття, що вони знову побачаться, він хотів би знову побачити її, але не дзвонитиме, навіть з аеропорту, бо знає, що це не має сенсу... Він не доїхав до готелю, а сказав зупинитися, заплатив, вийшов; він хотів піти в музей. Щоб не бути У світі. Хотів бути сам і по той бік часу. Музей цієї пори був ще закритий, тож він стояв, коли зникло таксі, під дверима, з руками в кишенях штанів, без плаща, добродій у темному вечірньому костюмі, неголений, із сигаретою в роті, але без сірників, і не мав нічого в кишенях, щоб погодувати вуркотливих голубів, нічого, крім мокрої хусточки.

Він понюхав собі тильний бік долоні:

Її парфум уже розвіявся...

Це припиниться, коли вони побачаться знову, і припиниться, коли він полетить далі назавжди; хай там як, він знав, що припиниться, бо немає надії супроти часу... Отож він стояв, а що було холодно, підняв комір піджака, а згодом сів на цоколь колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, що інколи, наполохані, — чим? — лопотіли крилами й піднімалися на карниз у стилі класицизму.

Чи вона й досі спить?

Вони пообіцяли одне одному не писати листів, ніколи, вони не хотіли майбутнього, вона присягнула:

Ніякого повторення...

Ніякої історії...

Вони хотіли можливого тільки раз: тепер... Це сталося одразу після півночі й стосувалося і його, що нині сидів на цоколі, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, які з карниза знову спурхнули на безлюдну площу і сходи, один за одним, тепер уже не лопочучи крилами; він не знав, що робити проти майбутнього, бо майбутнє, він знав, — це я, її чоловік, повторення, історія, скінченність і проклін в усьому, старість, яка надходить щохвилини...