Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Він глянув на годинник, що тепер був не на зап’ястку: щоб швидше вийти з квартири, він просто запхнув годинника в кишеню штанів. П’ять хвилин на десяту. Якщо його годинник ще йде. Об одинадцятій тридцять у нього зустріч, по роботі, розмова, а потім, можливо, ще й обід. Перш ніж почепити годинник на зап’ясток, підніс його до вуха: йде. Отже, п’ять хвилин на десяту. Відколи вони вперше побачили одне одного, — вчора пополудні в безлюдному барі, — ще й доби не минуло. Для них ще немає повторення, і досі триває день. Ніякого вчора, ніякого сьогодні, ніякої минувшини, ніяких кружлянь крізь час, геть усе — це тепер. Їхній перший ранок, їхній перший полудень. За винятком кількох незначущих слів, коли він замовив каву, купив сигарети й попросив робітника про вогонь, між ними ще не впало жодного слова, не було ще жодної розмови з іншими людьми. Світ був ще просто зовні. Тепер він курив: раптом знайшов сірники поряд із мокрою хусточкою, і один з них навіть загорівся. Тож тепер він сидів і курив. Глянув на чорні лаковані, тепер уже запорошені туфлі й не знав, що робити проти майбутнього, що невдовзі почнеться зі своїми спогадами... Він згадав про її квартиру: коли він приїхав, щоб везти її до театру, вона хотіла показати йому карту Перу й не погоджувалась іти, дарма що часу до вистави лишалося обмаль. Він стояв у передпокої й чекав не без легенької нетерплячки, хоча саме вона, а не він, цікавилася оперою. З більшою охотою він переглянув би фільм, спершу фільм, а потім вечеря. Запхавши немов зайві руки в кишені піджака, він чекав на дані про Перу, які, на її думку, можуть стати йому в пригоді, надто вона шукала дорожню карту Перу, бо він думав і про подорож автомобілем, якщо раптом справді дійде до поїздки. Ще секунда — і карта знайшлася, дарма що він вважав це за річ неможливу, вона стояла й розгортала неквапом дорожню карту Перу. Він вважав це за річ неможливу, а точніше, анітрохи не думав, а коли відчув, як його рука, що начебто була в кишені піджака, погладила їй чоло, збентежився ще більше, ніж вона. Вона вдала, ніби нічого не відчула. Невже цього жесту, легенького і схожого на дружній жарт, ще ніколи не було? Він забув про це, а тепер знає й соромиться повторення. Ще пополудні, в барі, він рукою немов жартома раптом погладив їй чоло. Немов прощаючись. Вона вдала, ніби вважає цей жест за властиву йому манеру, тож вони й розглядали благеньку дорожню карту Перу, що її як пам’ятку я зберігав багато років, і навіть якщо його жест не образив її, все-таки виникла пауза, перш ніж вони заговорили про стан доріг у Перу, тепер докладніше, ніж будь-коли давніше. Це було десь о восьмій годині. Вона була в плащі, ми ще мали намір піти до театру, і то були не викрутні, ще тоді вона думала, що піде на виставу, навіть якщо й спізниться на одну дію. Її машина, яку вона ні разу не замкнула, стояла внизу на вулиці, де зупинку Дозволяли лише для розвантаження, і навіть (як він побачив Уранці) ніколи не вимикала світла. Щодо карти Перу, яка й наступного ранку, коли він виходив із квартири, лежала розкладена на скрині, вона говорила про неї по-іншому, ніж пополудні в безлюдному барі, де від збентеження, лише з його боку, та карта була інструментом флірту, в барі він не знав, про що розмовляти з нею. А тепер вони розмовляли про карту Перу як двоє розважливих людей. Вона шкодувала, що її чоловік поїхав, бо він, запевняла вона, може розповісти про Перу набагато докладніше. Вона гадала, ніби він справді хоче поїхати в Перу. Він сміявся. Перу! Це була єдина власна назва, яку він вимовляв під час обіймів, але не знав, чого він сміявся, і його сміх трохи бентежив її. Хоча він ґречно завдав собі клопоту розповісти про інків, поки вона, не сівши й не запропонувавши стільця йому, взяла сигарету, вони, власне, не знали, про що вони розмовляють. Поглядали одне на одного. Була, мабуть, уже дев’ята година, а вона й далі не пропонувала йому сісти, вони й далі стояли і курили, вона так і не скинула плащ. Її, здавалося, немов спонукає щось раз по раз згадувати чоловікове ім’я, вона немов боялася забути його; ця згадка вочевидь заспокоювала її, а коли й він одного разу згадав її чоловіка, якого знав тільки на ім’я, та аж ніяк не в очі, їй видалося кумедним, що вони не сіли. Він згадав і про оперу, дія якої невпинно розгорталася, вона сіла, але й далі була в плащі. А він не сідав ще довго. Обставина, що він сам не мав плаща, була йому прикра, справляла враження, ніби він заскочив не на одну хвилину. Він говорив стоячи, говорив багато, але й сам був на межі нудьги, сховавши руки в кишені штанів; він боявся рук, які не слухалися його. Страх перед паузою. Вже втретє вони просто дивились одне на одного, чоловік і жінка, безмовно, навіть без усмішки. І не бентежачись. Згодом він усе-таки сів, тож між ними тепер стояв стіл, і, здавалося, ніби вони бояться всякої дії, яка зовні могла б щось змінити, бояться, наприклад, поставити платівку. Вона сиділа й курила. Він розповідав про котів і не знав навіщо. Була вже майже одинадцята година, як вони призналися одне одному, що їм дошкуляє спрага. Вона одразу роздушила сигарету в попільничці. Хоча випити у квартирі було б затишно, обоє відчули, що слід вийти в місто і вже там чогось випити, знов у якомусь барі. Це порозуміння спантеличило його, порозуміння без слів. Зрадівши своїй спразі, обоє підвелися, хоча, відчув він, приймати гостей опівночі — для неї звичайна річ. Вона погасила торшер. Доти була освітлена вся квартира, а всі двері кілька годин стояли відчинені настіж, відколи вона шукала карту Перу, і то навіть двері на кухню, наче вона боялася зачинених дверей. Дивно, що вона загасила торшер, а потім і люстру на стелі; він стояв у передпокої, поки вона в незастебнутому плащі походжала по квартирі. Вперше вона погасила світло навіть у кабінеті, він бачив її постать із солодким усвідомленням, що вже ніколи не забуде її, — він забуде її, і він знав про це, сидячи на цоколі колони, навколо вуркотіли білі та сірі голуби, а він усе не міг вирішити, треба йому бачити її ще раз чи ні. Він хотів піти. Куди? Він підвівсь, як і вчора, і стояв із руками в кишенях темного вечірнього костюма, як і вчора в її квартирі. Хотілося пити. Це було вчора: обоє хотіли піти. Куди їхати? Вони вже стояли в передпокої, готові вийти, й він лише чекав, поки вона знайде ключі від машини. Тільки в передпокої ще й горіло світло. Озираючись, наче щось могло бути не в порядку, вона вже поклала ліву руку на вимикач. «Ходімо!» — проказала вона, коли його рука, немов прощаючись із можливістю, несамохіть і водночас іронічно, бо ж він знав, що не треба повторюватися, погладив їй рукою чоло. «Ходімо!» — зітхнув і він, і вона погасила світло, й нічого вже не світилося, аж поки засірів світанок. Вона ще стояла в плащі, як увесь одяг, знищений поцілунком, одразу став сміховинним, брехнею з хутра, вовни й шовку, зняти яку не так уже й легко, але ж це заповідь палкої пристойності. Їй доведеться, мовила вона, заплатити штраф, на машину приклеять квитанцію. Вона говорила, а він з очевидним спокоєм виконував дії, які свідчили про обізнаність із жіночою білизною і все-таки зазнали б невдачі без її глузливої допомоги, а йому у тверезій самотності вже здавалося, що по-іншому й бути не могло, ніж так, як звичайно трапляється завжди. Він був тверезий, атож, але без іронії, тверезий і мовчазний. Вуличний ліхтар освітлював стелю, а стеля — кімнату, коли він, добродій у чорних лакових туфлях для театру та білій сорочці з краваткою, і досі з годинником на зап’ястку, але без окулярів, які вона зняла йому з обличчя, обмацував її незнайоме тіло, а вона пальцями відчувала сміх на його незнайомих вустах. Анітрохи не знати одне одного в сфері, вищій від усякої здатності пізнання, — Це прекрасно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги / Драматургия