Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я люблю вересневі ранки, росяно-сіро-сині, сонце немов заслане димом, сільські хати мов намальовані на цигарковому папері, блищить озеро, протилежний берег ховається в тумані, осінь, я стою з Пачем на поводі між скляними оранжереями поміж клумб приміського садкового господарства — без окулярів, щоб бачити як слід барви квітів, — а жовту нарукавну пов’язку сховав у кишеню штанів, щоб приязний садівник не думав, ніби може продати мені зів’ялі квіти. Його ніж блищить, наче озеро. Живокіст, атож, або що там іще, я киваю головою, і кожна стеблинка, яку я вітаю кивком голови, потрапляє під ніж і падає з легеньким хрускотом, це квіти для Лілі, хрусь, хрусь, хрусь, цілий оберемок синього живокосту, хрусь, аж поки я кажу: «Досить!» Я хочу додати трохи жовтих квітів, ні, трохи блідіших, небагато, а ще кілька червоних зонтиків, айстри, так, а ще далії, червоні, як бургундське, багато...

Сьогодні Ліля повертається з гастролей.

Якби вона знала, як Гантенбайн насолоджується палахкими або мінливими барвами цього світу, коли вона їде куди-небудь, як він зраджує її з кожною побаченою квіткою!

Її літак прибуває о п’ятнадцятій сорок.

Тепер, удома, я кладу квіти до вази, поправляю, відступаю, нахиливши голову, без окулярів, щоб мати змогу перевірити узгодженість барв, укладаю по-іншому, я ще маю час, день, сповнений туги, довгий, а години ще довші, тож я залюбки компоную букет, чекаю і компоную знову і, хоча знаю, що Ліля ніколи не приїде раніше, ніж обіцяла, а інколи пізніше, все-таки переживаю. Геть оцю хмару з шурхітливого цигаркового паперу, геть оці стебла, геть їх! Коли я уклав букет, бамкає одинадцяту годину, останній погляд без окулярів: я в захваті, не слід хвалити самого себе, але я в захваті від свого смаку, тепер без роботи, бо вже нема чого укладати, можливо, я смокчу люльку, надто схвильований, щоб сісти й почитати газету, отже, стою, потім двічі або тричі нахиляюся й піднімаю з килима загублену квітку, потім уже немає й цієї роботи. Я знаю, Ліля ще навіть не сіла на літак, і нахиляюся вчетверте і вп’яте, бо знову випала синя квітка, нетерплячий живокіст, а Ліля, можливо, ще навіть у ліжку, і я думаю: сподіваюся, вона не запізниться на літак! — і стою, з сигаретою в роті, яку забув запалити, бо позираю то на годинника, то на квіти, завжди десь трапляється гілочка, зонтик, барва, які заважають мені, букет не скидається на складений сліпим випадком, а він безумовно повинен бути таким, я хочу, щоб Ліля згодом, не одразу після повернення, а згодом, коли в цій кімнаті знову буде повно хусточок, журналів і рукавичок, могла радіти, не будучи змушена хвалити Ґантенбайна, навпаки, вона має розповідати мені, як я чудово дібрав усі барви, випадок, атож, їй часто потрібні цілі години, поки вона зверне увагу, — і я знову укладаю букет, завжди якась квітка летить униз, гарна навіть на килимі, жовті та сині грудочки, ще росяні, звичайно, я завжди маю напохваті окуляри сліпого, раптом Ліля приїде раніше, інколи я навіть тримаю їх зубами, свої окуляри для сліпих, коли потребую для букета обох рук, я наслухаю, мов дитина, що потай їсть ласощі, тремчу в глибинах душі...

Думаю, я справді кохаю її.

На другий день, коли телеграму («Приїду п’ятницю 10.45») я витлумачив так, що останні зйомки на природі, мабуть, через осеневий туман, довелося перенести, мій букет, на жаль, уже не такий свіжий; я знову підбираю з килима квіти, які він утратив за ніч, передусім важкоголові дали нахиляються, мов задумались. Я знов укладаю залишки — марно... Я бачу: мій букет, показуючи, що він учорашній, стоїть тепер, наче німий докір у вазі, Лілі зіпсується настрій, дарма що я нічого не скажу, нічого не запитаю. Просто, як видно одразу, це вже не спонтанний букет. Тож я викидаю букет, як уже іду в аеропорт, звичайно, не в сміттєве відро, Де Ліля може побачити його, а в комору, де він, прикритий старими журналами, може в’янути, нікому не видний. Має складатися враження, наче я просто не згадав про квіти. Це означає, що, перш ніж їхати в аеропорт, треба помити й вазу...

Ліля вже приземлилася.

Ґантенбайн мало не запізнився (навіть на сходовому майданчику останньої миті треба прибрати сині та жовті квіти), тож я тільки встиг побачити, що добродій, який несе до митниці купу її валіз, той самий. Пач повискує, коли незнайомий добродій і Ліля, його господиня, прощаються за п’ять метрів від сліпого господаря; я мушу щосили тримати на поводі свого дурного пса.

Сподіваюся, я не стаю ревнивий!