Нехай мене звуть Ґантенбайн

Пекар з О., сорокарічний чоловік, відомий у селі добродушністю й надійністю, з ревнощів спершу вистрелив з обов’язкової рушниці, яку кожен швейцарський громадянин має в шафі, в коханця своєї дружини, двадцятиоднорічного тірольця, не те що не цілячись, а точнісінько в пах, потім узяв неіржавного солдатського ножа, теж належного до спорядження в шафі, й порізав дружині, матері двох дітей і на той час вагітній, обличчя; згодом пекар, поклавши обидві жертви, наче хлібини, до машини, на якій розвозив товар, доправив їх до найближчої лікарні; життю закоханих нічого не загрожувало, — гучний розголос у газетах... За тиждень Бурі, мій лікар, розповів, чому він нещодавно не прийшов грати в шахи. Якось увечері йому зателефонувала жінка, запитавши, чи небезпечно, коли хто вип’є десять снодійних пігулок. На запитання лікаря, хто коло апарата, повісили трубку. Невдовзі новий дзвінок, той самий жіночий голос просив, щоб лікар приїхав якомога швидше, тепер уже назвали ім’я та адресу; він заквапився. (То був наш четвер, я вже розставив фігури і чекав.) У кімнаті він побачив вагітну пекариху і молодого помічника пекаря. Вони кохали одне одного. Через те пекар з О. не міг заснути, оце й усе, і вклався нагорі. Коли лікар піднявся, спальня була порожня. Довга розмова між лікарем і жінкою в кімнаті. Тіролець був у сорочці, а коли Бурі запитав, чи хоче він одружитися з вагітною пекарихою, відповів, розставивши ноги: «І не кажіть, з чого я житиму!» Пекар, здається, і справді позбувся глузду. Десять снодійних пігулок? Цієї миті — Бурі не йняв віри своїм очам — відчинилася шафа, і звідти вийшов, немов у фарсі, добродушний і надійний пекар у білому фартусі. «Нарешті, — проказав він, — нарешті я знаю правду. Он воно що! — казав він, тієї миті найкраще володіючи собою, гідний, незважаючи на свою сміховинну появу, розважливий, задоволений, що його тривалі ревнощі були небезпідставні. — Нарешті ви призналися!» Незважаючи на довгу розмову з лікарем, що, отже, не мав потреби відкривати свою валізку, вони не дійшли згоди, хто тут має слушність, розумна пропозиція лікаря, що хлопець повинен покинути дім і пошукати собі іншого місця, самого хлопця якраз і не переконала, а жінка, стоячи між двома батьками, передусім вважала, що пекар мав би посоромитися, але ця вимога знову-таки не переконала пекаря. Він і далі цілком володів собою, коли Бурі нарешті (запізно, як я розумію, для наших шахів) покинув той дім, сміючись по дорозі додому з того, як укритий борошном пекар вийшов із шафи... Через кілька днів, коли лікар знову їхав через О. й побачив у вікнах затишне світло, він почувся зобов’язаним зайти, щоб дізнатись, як вирішено ситуацію в домі. Цього разу в кімнаті він побачив самого пекаря. Як справи? Чоловік був спокійний і розважливий. Невже лікар не читав газет? Вони випили вдвох слив’янки. Пекар знав не більше, ніж написали в газетах. Лише розповів: коли лікар тоді пішов, він запросив свою Амелі нагору в спальню, щоб одразу почати нове життя, як від самого початку пропонував лікар. Вона не розчарувала його сподівань; він уперше заснув без снодійних пігулок, але спав не так міцно, як давніше, тож порожнє ліжко розбудило його, поряд не відчувалося тепла. Була вже десь перша година ночі, минула ціла година після від’їзду Бурі. Тепер пекар уже розлютився. Просто щоб налякати, він узяв із шафи рушницю, кишеньковий ніж і спустився вниз. Вони виявили йому ласку: там, на дивані, він побачив їх обох у темній кімнаті, білих, як полотно, в місячному сяєві, сплетених в обіймах. Коли він запалив світло, все вже відбулося: помічник, що не хотів шукати собі іншого місця, перевернувся, завиваючи, а його Амелі жаліла коханця, незважаючи на своє обличчя, що кривавило з усіх ран. Пекар, хоч і виконавець злочину, бо ж він бачив і сам, що йдеться не про кого іншого, як про нього, поводивсь, як людина, що нагодилася випадково й цілком володіє собою: одразу зателефонував лікареві, а що до того годі було додзвонитися, повіз, як писали газети, пару закоханих у своєму хлібному фургоні до найближчої лікарні, де його знали як надійного пекаря, і сам подався до поліції, де про нього думали не гірше.

Звичайно, його судитимуть.