Нехай мене звуть Ґантенбайн

Чоловік, посол однієї великої держави, відпочивав улітку й раптом відчув страшенну кволість, але з’ясувалося, що то не інфаркт, а тільки думка, яка вразила його, і ніякої відпустки вже не досить, щоб одужати від неї, жоден новий орден уже не піднесе його духу. Він збагнув, що він — аж ніяк не той почесний титул, за який його вважає світ, приймаючи під люстрами. Завдяки посаді, яку він обіймає, до нього мають ставитися з повагою, принаймні доки він обіймає її, доки в ім’я своєї великої держави й на підставі свого титулу він і сам повинен поважати себе. Чому повинен? Лист до свого уряду, надрукований власноруч, щоб жоден секретар не дізнався, що він багато років служив не тій людині, вже лежить наготові — прохання про відставку... Але посол не йде у відставку. Він обирає більше: роль. Він пізнав себе, але зберіг це знання в таємниці. Він далі виконує свої службові обов’язки. Йому навіть підвищили ранг, і він служить, не змигнувши оком. Те, якої відтепер він думки про себе, світ не обходить. Отже, він і далі грає, байдуже, посилають його до Вашингтона, Пекіна чи Москви, роль посла, знаючи, що він грає, й не відбираючи в навколишніх людей корисної їм віри, мовляв, він — це потрібна людина на потрібному місці. Досить, що він сам собі не вірить. Він веселий та гідний, а ті, хто сумнівається в ньому, не ображають його: адже йому не треба ані боятися їх, ані ненавидіти, їх треба тільки побороти. І сталося щось схоже на диво: поки він, власне, грав, він здійснив не щось звичайне, як доти, а надзвичайне. Його прізвище з’являється в заголовках світової преси, але й це не вводить його в оману. Він вправно виконує свою роль, що є водночас роллю ошуканця, і виконує завдяки таємниці, якої не виказує ніколи, навіть у розмові віч-на-віч. Він знає: кожне самопізнання, яке не вміє мовчати, робить людину дедалі дрібнішою. Він знає: той, хто не вміє мовчати, прагне бути визнаним у величі свого самопізнання, а воно нікчемне, якщо не вміє мовчати, людина стане вразлива, відчує себе зрадженою, захотівши мати визнання від людей, стане сміховинна й честолюбна обернено пропорційно до глибини свого самопізнання. Оце тільки й має значення: треба мовчати навіть у розмові віч-на-віч. Сказане — це сказане назавжди. Отож він і вдає, ніби вірить у власний титул, і відмовляється від кожної довірчої розмови з людьми, а надто з друзями, які високо цінують його тільки тому, що він сам так цінує себе. Жодне признання не робить його залежним. Завдяки особистості, яку він грає, одне місто було врятоване від руйнування бомбами, його ім’я ввійшло в історію, він знає про це й не всміхається, його ім’я по смерті викарбують на мармурі, стане назвою вулиці або площі, і одного дня він зрештою вмирає. Не знайдено жодного щоденника, жодного листа чи записки, які б виказали те, що він знав віддавна, а саме: він був ошуканець, дурисвіт. Він забрав свою таємницю, яку добре знав, у могилу, і на похороні не бракувало довгого шлейфа людей, які проводжали його в останню путь, пишних вінків і довгих промов, його самопізнання назавжди лишилося прихованим. Він уже не визирає з могили, а от дивлячись на його посмертну маску, що, як і багато таких масок, має в собі щось сміховинне, ми дивуємося: адже бачимо неспростовні риси величі. Тож навіть ми, дарма що нам небагато лишилося від нього, мовчки змінюємо, хоча він нас ніколи не просив, своє судження про його посмертну маску.

Учора в товаристві, яке зібралося в Бурі, знову розмовляли про комунізм та імперіалізм, про Кубу, хтось говорив про Берлінський мур — думки, протилежні думки, палкі, а ще шахи, хід, потім хід у відповідь, товариська гра, аж поки один доти мовчазний чоловік розповів про свою втечу. Не висловивши ніякої думки. Там просто йшлося про постріли, які влучили в його товариша, і наречену, що лишилася. Коли ми згодом запитали, що він знає про ту наречену, він мовчав. Ми всі замовкли, а потім, смокчучи серед тиші люльку, я запитав себе, що власне означають оті правдиві оповідки, які я вигадую: таж це проекти Я!..