Нехай мене звуть Ґантенбайн

Якби я був Ендерлін, чию течку я ношу, але безсмертний, тож мав би змогу ще раз прожити його життя, скажімо, тільки частину його життя, один рік, скажімо, навіть щасливий рік, наприклад, рік, що починається тепер, прожити ще раз, і то з повним знанням, що станеться, і без сподівань, які тільки й здатні робити життя стерпним, без відкритості та непевності, продиктованих надією і страхом. Мені така перспектива видається пекельною. Ще раз: їхня розмова в барі, жест за жестом, його рука на її руці, та ще її погляд, його рука, що вперше погладила їй чоло, згодом удруге, їхня розмова про вірність, про Перу, яке він зобразив як край надії, усе слово за словом, їхнє перше «ти», спершу балачки про театр, до якого вона потім не пішла, свистки на нічній товарній станції, свистки та відлуння свистків, не треба перескакувати, жодного звуку, жодного поцілунку, ніяких почуттів і ніякого мовчання, ніякого страху, жодної сигарети, ніякого ходіння на кухню по воду, їхньої спраги не загасити, ніякого сорому, немає навіть міжнародної розмови по телефону з ліжка, але знову, хвилина за хвилиною, і ми знатимемо, що буде далі, знатимемо і будемо змушені пережити знову, бо інакше смерть, життя без надії, що прийде щось інше, епізод із ключем у поштовій скриньці, знаєте, залагодиться все, потім прилюдне вмивання у фонтані, робітничий бар, тирса на кам’яній долівці, жодна хвилина не відрізняється, як я вже й знаю, не зникає жодної хвилини, жодного кроку і жодного еспресо, не зникають чотири булочки, мокра хусточка в штанах, Ендерлін махає рукою, це те саме таксі, але я знаю, що незабаром він вийде й годуватиме голубів, усе це ще раз, навіть переляк із запискою, помилка, смуток, сон під відбійний молоток, що розбиває на вулиці намічений шматок дорожнього покриття, а згодом чекання в аеропорту, «Flight number seven-o-five», туман у Гамбурзі, і звідси випливає: прощання з надією, що не буде ніякої історії, нового побачення, кінця та обіймів, прощання, листів і побачення в Страсбурзі, труднощів звідусюди, пристрасті, чарів без майбутнього, атож, без майбутнього, але я знаю майбутнє: щастя в Кольмарі (після відвідин Ізенгаймського вівтаря й по дорозі на Роншан) аж ніяк не ваше останнє, як боялися ви, і не ваше найвище, а втім, його треба пережити ще раз, точнісінько так само, разом із прощанням у Базелі, прощанням назавжди, точнісінько так само, атож, але зі знанням, що буде далі. Всі подарунки, які дарували одне одному, доведеться дарувати ще раз, ще раз запакувати й перев’язати стрічкою, ще раз розв’язати і з захватом дякувати. Навіть непорозуміння, що одного разу зіпсували половину подорожі, доведеться пережити знову, сварки, з приводу яких можна сміятися тільки згодом, усе треба ще раз передумати та відчути, кожну розмову проговорити ще раз, хоча я знаю, як часто вони повторюються, і ще раз діставати ті самі листи зі скриньки, відкривати з серцем, що аж гупає, і знову планувати всі плани, знаючи, як усе станеться по-іншому, ви тижнями шукали земельну ділянку, вели переговори, купили її й завдали собі клопоту позбутися її, дали собі надії, які ощасливили вас; я знаю, там нічого не збудовано, а проте ділянку розмітили, все для киценьки, але долі не зміниш, дарма що ви знаєте, і я ще раз іду до дверей і щиро вітаю чоловіка, що вже приїхав, ще раз запитую, чого він бажає — віскі чи джину, ще раз моя дотепність, мій гнів, моя великодушність, перемога, про яку я не здогадувався, ще раз поїздка з аварією, сповнена клопоту ніч, ще раз знайомі періоди самовладання, я знову привітаю його на листівці з якимсь краєвидом, вітання буде дотепне, бо я писав, не знаючи, й напишу точнісінько так само, я знаю, і знову вариться кава, щоб охолонути після твого признання, я знаю, знаю, і все-таки знову проклинатиму, бігатиму по кімнатах і точнісінько так само проклинатиму, знову склянка, розбита об стіну, скалки, які я збираю, точнісінько так само, але все зі знанням, що відбуватиметься далі; без цікавості, що відбуватиметься далі, без сліпого чекання, без непевності, яка все робить стерпним.

Це було б пекло.

Ендерлін, гортаючи газету, мовчить, наче нічого не чує; ситуація напружена, він насолоджується цим, не знаючи, що завтра напишуть у газетах, не знаючи напевне...

Це було б пекло.

Досвід — передчуття пекла, але тільки передчуття; мій досвід не сповіщає нічого, що буде далі, він лише полегшує чекання, зменшує цікавість.

«Flight number seven-o-five».

Літак щойно приземлився, чую я, летить далі за півгодини, і тепер мені все-таки цікаво, що вчинить Ендерлін, чи справді він полетить, не подзвонивши їй ще раз, не побачивши її знову.

Ви не хотіли ніякої історії.

Ніякої смерті.

Ніякого повторення.