Нехай мене звуть Ґантенбайн

Рано чи пізно настане день, коли ви знатимете, що казати, нехай навіть лише тоді, коли розповідають, кого зустріли вчора, знайомого, чиє ім’я називають, бо воно не відіграє ніякої ролі. І нехай на додачу ви будете єдиною реальністю на далекі гони, а інші люди будуть маріонетками вашого настрою; ви тримаєте в руці нитки, а хто заважатиме, той просто не потрапляє до вашої розмови, або ж потрапляє так, що вже не заважає. Нехай ви дбайливі й кажете: один поляк, утікач, що колись жив у нас і був приятелем моєї сестри. Або: мій перший чоловік. Або: один мій колега, моя тітка, дівчина, яку я зустрів колись на Апієвій дорозі. Всі безіменні. Так тягнеться якийсь час, а потім набридає, отож лікаря, мого приятеля, звуть Бурі. Чому я маю замовчувати його ім’я? Він завжди ходить до мене на шахи. Процес іде далі, імена — неначе бур’яни й сіються на всі боки, ростуть джунглі, але ви ще не бачите їх, розмовляєте далі, аж поки раптом виявляється, що Бурі колись мав дружину. Аніта? Ви смієтеся: який тісний світ! Лежите горілиць і балакаєте про Аніту, що тепер Шолева коханка, а Шоль — перша людина, яку ви обидва знаєте, Ганес Шоль, що поїхав до Багдада. Ви лежите горілиць і курите. Цікаво, як ведеться Шолеві в тому Багдаді? Це вас ще ніколи не обходило, але ж є привід побалакати, і те, що раптом у світі, хоч і далеко звідси, де ви лежите поряд горілиць, є чоловік, який знає вас обох, анітрохи не здогадуючись, що ви становите одну пару, — дивна річ. Що сказав би про це Шоль?! Дивно, як часто ви відтепер розмовлятимете про Шоля, аж поки одного дня він напише з Багдада, що невдовзі повернеться до Європи. Він пише вам обом, кожному з вас, бо знає вас обох і хоче бачити обох. Невже це правда? Все йде далі, оточення годі уникнути, найкраще було б, якби ви лежали і мовчали, але так не виходить. Ви походжаєте по вулиці, й вас вітає добродій на ймення Гаґен. Звідки ти знаєш цього Гаґена? Він приятель її брата. Ти маєш брата? Треба тікати. Куди? Ібіца теж уже не та, що колись. Коли ти був на Ібіці? Тепер слід їхати до Африки. Ви регочете! Я знаю одного чоловіка, що має ферму коло Найробі й тремтить перед «Мау-Мау», кенійським національним рухом, його звуть Рамзеґґер, ти повинен згадати, Джеймс Рамзеґґер. Звідки ти знаєш його? Його дружина не хотіла до Найробі, їй можна лише поспівчувати, а тепер живе в Лондоні з одним поляком, якого ви вже згадували в цій розмові; нині його звуть Володимир, а оскільки він ще й танцює в балеті, це може бути тільки той самий Володимир, якого я знаю через Левбера. Хіба не цікавий збіг? Левбера я не пригадую, але одна кравчиня, хвалячись, розповідає, що працювала й на Левбера. Невже? Раптом усе виявляється пов’язаним, і майбутнє виходить із лялечки, мов минуле; ви лежите горілиць і курите, щоб не називати жодного імені. Марно! У Відні в одному домі домашній концерт, на першій скрипці грає її брат, і я уявив собі його. Невже і справді так? У Страсбурзі, коли у вас якась потаємна зустріч у суботу-неділю, з ліфта, що має везти вас до вашої кімнати, виходить Левбер. Ніде сховатися. Навіть мовчазний Бурі пішов тепер на службу демонам: раптом у якомусь товаристві зустрічає жінку, яку кохає Ендерлін, і розповідає їй про Ендерліна, свого приятеля. Чому воно так? Ви лежите горілиць, курите й розповідаєте одне одному про свою минувшину, просто щоб світ, який не здогадується про вас, знав про те все не більше, ніж ви; це сприяє появі нових імен. Жаль! Демони навряд чи протримаються тиждень, не взявшись за вас: Шоль, повернувшись із Багдада, спонукає вас до першого обіду втрьох. Далі: професор, який щойно отримав половину Нобелівської премії з хімії й поглядає з усіх газет, — її батько. Далі: на одному вернісажі, відвідати який треба неодмінно, вас нарешті публічно представили одне одному; її чоловік, ні про що не здогадуючись, теж там присутній; Левбер, що всюди встигає, з’являється згодом...

І т. д.

Людство видається однією родиною, тільки-но люди становлять пару; всі інші знають одне одного так або так, і тільки пара, яку породжують обійми, не знає себе зовні; ви смієтеся, бо ніхто з ваших знайомих ще не здогадується; ваші підошви до певної пори ще не торкаються землі. Як довго? Кожен третій оточує, кожна мрія стирається.

«Flight seven-o-five».

Ендерлін (я бачу, як він виглядає крізь вікно, його обличчя в блакитному віддзеркаленні вікна) тепер чекає вже не один, ціла юрба, кожне з зеленою або червоною карткою в руці, тиснуться перед личком манекена-стюардеси, яка ще не може відчиняти; Ендерлін уже не стоїть попереду всіх...

Він ще має вибір.

Я за те, щоб летіти.

Нарешті відчиняються двері, юрба заворушилася, дехто спішить, дехто махає назад рукою, личко, як манекен, повторює:

«Flight seven-o-five».

Я можу уявити собі обидва варіанти:

Ендерлін летить.

Ендерлін лишається.