Нехай мене звуть Ґантенбайн

...я знову прокинувся, ще не зачесався, але помився в душі й одягнувся, хоч і без піджака та краватки, — так мені принаймні здавалося, бо перші готування завжди машинальні. Безсилля звички, я тільки знав, що знову сиджу на краю ліжка, атож, знову прокинувся, але сни ще обступали мене, хоча, як придивитися пильніше, чого я й боявся, вони були взагалі не снами, а спогадами, але не спогадами про цю ніч, а спогадами взагалі, осадом досвіду, до того ж, як уже сказано, я не спав, навіть умився й був вільний від емоцій, можливо, навіть посвистував, точно не знаю, це не має значення, і якщо тієї миті я посвистував, то тільки тому, щоб не бути змушеним говорити, не розмовляти навіть із самим собою, тепер мені нема чого сказати, мені треба в аеропорт, Господи милий, зараз якраз пора, гадав я, і все-таки не поспішав, наче це вже сталося, і то давненько, я дивувався, що вже не туркоче відбійний молоток, я слухаю — всюди тиша, не сокочуть і кури, я слухаю — не чути й кафешантанів, спогади, сичання пари і пахкання на нічній товарній станції, це було колись, свистки і відлуння свистків, я затамував віддих, тиша, сиджу непорушно, наче скульптура, аж поки випустив повітря, я сидів у позі людини, яка дістає скалку, але я не дістаю скалки, а взуваю черевик, а втім, уже другий, униз і вгору ковзає ліфт, але я навіть не певен, чи й цей звук не походить зі спогадів, спогадів про ніч, іншу ніч, він не заважає мені, я тільки бачу, що моя краватка ще висить на стільці, натомість годинник уже на руці, атож, пора, гадаю я, пора, як і завжди, пора прориватися в майбутнє, я рішучий і вже поголений, власне, бадьорий і енергійний, але не показую цього, я знову прокинувся, вільний від туги, вільний, мабуть, тим часом уже запалив сигарету, хай там як, я змушений моргати через дим, а якщо це не я курю, тоді не знаю, хто курить, я лише знаю, коли летить мій літак, сподіваюся, «Caravelle», так, погода, побачу, яка вона, тільки-но вийду з кімнати, головне — нічого не забути, не лишити тепер жодних слів, жодних думок, я сиджу на краю ліжка й зашнуровую правий черевик, мені здається, ніби вже половину вічності... мить, а тепер, перш ніж поставити ногу на килим, я ціпенію: як і завжди, я вже знаю і все-таки лякаюсь і завмираю: якщо я Ендерлін, я маю ще й померти як Ендерлін.

Отже, я їду в аеропорт.

У таксі, тримаючись за пошарпану ручку, я роздивляюся зовні світ, фасади, рекламу, пам’ятники, автобуси...

Дежа в ’ю!

Я намагаюся думати про що-небудь.

Наприклад:

Що я міг сказати нещодавно в нашій розмові про комунізм і капіталізм, про Китай і Кубу, атомну смерть і ситуацію з харчуванням людства, якщо раптом його чисельність збільшиться вдесятеро, а надто про Кубу, я був колись на Кубі, але тепер я тут, мене запитують про кількість моїх валіз, поки я показую паспорт Ендерліна, отримую зелену карту, «Flight number seven-o-five»[7], літак запізнюється, чую я, через туман у Гамбурзі, а тут сяє сонце.

Чи признається вона своєму чоловікові?

Ендерлін не єдиний, хто чекає тут. І я спробую розважити його, а це річ нелегка, бо він потай думає про ніч, і тому мені нічого не спадає на гадку...

Взірцевий аеропорт!

Я купую газету:

Знову випробування атомної бомби!

...з цього приводу Ендерліну нічого не спадає на гадку.

А він признається коли-небудь?

Я намагаюся тепер думати про що-небудь, бо, як сказати відверто, внутрішнє життя кохання мені нудне, занадто знайоме; наприклад: думати, як збудовано цю залу, залізобетон, форма переконлива, енергійна, легка і мов ширяє в повітрі. Гарно. Щодо конструкції: професійною мовою це називають, здається, тришарнірною дугою... але Ендерліна, бачу, це не цікавить, Ендерлін хоче летіти. Що швидше, то краще. Ендерлін марнує час, відведений йому на землі, перше з кавою, потім із коньяком. Його багаж забрали, тож я тепер вільний і безтурботний, як не зважати на течку, покладену на шинквас; я озираюся: хтось летить тепер у Лісабон, хтось у Лондон, хтось прилетів із Цюриха, гучномовець гуде: «This is our last call»[8], але не для Ендерліна. Я заспокоюю його, я почув точно. Ендерлін переживає, а я лише нудьгую, бо з Ендерліном справді не можна розмовляти. Я пильную, щоб не забути його течки. Ендерлін купує парфум, щоб не вертатися додому з пустими руками. «Шанель № 5», я знаю. Чи справді Ендерлін думає про дім? Отже, «Шанель № 5». Інших уже запросили на рейс Рим—Афіни—Каїр—Найробі, тим часом як у Гамбурзі, певне, й досі туман, еге ж, яка нудьга...

Я уявляю собі пекло: