Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ендерлін, бачу я, тепер платить за свій коньяк, їх було три, бармен знає, Ендерлін немов квапиться, але минає ще півгодини, перш ніж можна сісти на літак, поквапність може бути й нерішуча... я бачу літак, «Caravelle», щойно заправлений гасом. Гарна машина. За дві години Ендерлін буде вдома, якщо справді вилетить. Що означає вдома? Хай там як, літак заправили, часу досить, щоб знову сісти, схрестити ноги, навіть розкрити течку й дістати книжку. Добра книжка, принаймні, як на мене, добрий початок. Книжка з його фаху, Ендерлін, хай там як, повинен прочитати її, атож, він читатиме, безперечно, можливо, в літаку, якщо Ендерлін справді полетить, а вдома на нього чекає пошта, без сумніву, можливо, дуже приємна пошта...

Сподіваюся, вона не напише ніколи!

А тепер, уявляю я собі, вона вже не лежить у ліжку, а вбралася в одяг, якого Ендерлін ніколи не бачив, може, навіть штани; вона переконана, що Ендерлін уже летить понад хмарами, а сама падає з тих хмар, коли долинає його Дзвінок.

— Де ти?

— Тут, — відповідає він, — в аеропорту.

Надворі гуде, працюють реактивні турбіни, до того ж гучномовець, що, проте, не гукає Ендерліна, ще є час почитати, аж забагато часу; немає чого читати.

Я знав про це.

Коли Ендерлін вийшов зі скляної кабінки, вирішивши летіти, я бачу, що нашу «Caravelle» й досі заправляють паливом, механіки в білому ще досі на літаку, і личко манекена з синьою краваткою і малиновими губками, синьою пілоткою і сріблисто-білими косами — стюардеса, в якої Ендерлін запитує, чи нічого не змінилося, чи це справді (я знав про це) наша «Caravelle», яку досі заправляють. Навіть багаж от-от покладуть на транспортер. Сповнений ще більшої рішучості, ніж будь-коли давніше, ніколи не бачити її знову, жінку, яку він відчуває, Ендерлін першим стає перед «Gate Number Three»[9], сам, погляд на годинник на руці, який він звіряє із дзигарями в залі, наче все вирішують півхвилини, як-от під час утечі...

Я розумію його втечу від майбутнього.

Стережіться імен!