Нехай мене звуть Ґантенбайн

Листоноша, що якраз підійшов до дверей, запитує Ендерліна, кого він шукає, і безмовний Ендерлін удає, ніби заблукав, а тим часом іде далі, навіть не подякувавши...

(Можливо, але невірогідно).

Ймовірніше:

Я пригадую хиткі відсвіти вуличного ліхтаря, що бовтається під вітром, цілісіньку ніч, відсвіти на шторах і стелі; я точно пригадую: коли ліхтар не хитався, його світло не доходило до підвіконня, і лише вітер заганяв у нашу кімнату вуличне світло, немов шумовиння на палубу; осяяна відблисками зі стелі, лежала жінка, а це означає — хоч який вигляд мав будинок, цей ліхтар засвідчує, що вікно було якраз над ліхтарем, тобто кімната має бути десь на четвертому або п’ятому поверсі...

Я уявляю собі: Ендерлін подзвонив.

(...поки я в літаку, затиснутий між чужими ліктями, зі знайомою тацею перед собою, на ній ножик, виделка і ложечка, які треба дістати з целофану, погляд на суп із бичачого хвоста, холодну курку і фруктовий салат).

Я уявляю собі:

Вечір без обіймів, довго навіть без поцілунку, ви зустрілися зовні, що змушує до розмови, аж поки між вами, здається, вже повне розуміння, атож, це вражає...

Я замовив вино.

Ми летимо, згідно з повідомленням нашого капітана, на висоті дев’яти тисяч метрів над рівнем моря з середньою швидкістю вісімсот кілометрів за годину.

Вино надто холодне.

Я уявляю собі:

Ваше вино тепліше...

Дарма що холодне, я п’ю своє.

Я уявляю собі:

Ви кохаєтеся, ви на землі...

Стюардеса, що нарешті забрала мою тацю, усміхається. Чому? Та вони завжди всміхаються, про це знають усі, і завжди молоді, навіть коли між сигаретою, яку я щойно докурив, і наступною, яку одразу запалюю, минуло десять років.

Я уявляю добі:

Десять років...

Я уявляю собі: