Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ендерлін Фелікс, доктор філософії, вік — сорок один рік одинадцять місяців і сімнадцять днів, імовірна тривалість життя один рік, Ендерлін сам, надворі перед відчиненим вікном буяє весна, запах бузку, змішаний із лікарняним запахом, що просто завжди і всюди, навіть коли дивитися на далекі гори або в майбутнє; зараз ранок, пора мужності, сонце світить на газонний дощувальний апарат, напинаються водяні віяла з веселками всередині, краплі вилискують на траві, інколи крутнеться білий або жовтий метелик, життя — це парк. Ендерлін ще не читав сумнівної записки, він ще думає, що одужав. Щоправда, почувається кволим, але одужав раз і назавжди. Йому пощастило, про це сказав йому Бурі. А чому людині має не щастити?! Він трохи злякався, коли Бурі сказав ті слова. Чому пощастило? Ендерлін чогось іншого й не сподівався. Він трохи мерзне перед відчиненим вікном, хоча, здається, надворі теплий день, майже гарячий, дме фен, до гір, здається, можна доторкнутися рукою. Він, власне, пріє, дуже кволий, і це й не дивно після семи тижнів у ліжку. Гори ще вкриті снігом, поля темні, майже чорні, масні, смужка миготливого озера, вітрильник на воді. Неподалік від вікна цвіте магнолія. Садівник у зеленому фартусі і з лійкою, нічого не бракує. Звідкись долинає «Алілуя» — спів медсестер, вільних від чергування. Крім того, на риштованні мурують робітники, лікарню треба розширити, треба розширити всі лікарні, робітники гримотять поліспастом[15], італійці, лункі голоси, засмаглі тіла вище пояса. Отже, лікар, Бурі, на хвилинку вискочив, перед тим розповівши Ендерліну про його повне одужання і вже недалекий вихід із лікарні; Ендерлін, блідий, у синьому халаті, сидить у м’якому кріслі поряд із письмовим столом, тримає в руках ще вологу смужку плівки — свою кардіограму, яку дав йому приязний лікар, дивиться на неї, як на арабське письмо, гарне, але загадкове, згадує про один дороговказ у пустелі між Дамаском і Єрусалимом, годі прочитати, зате гарно, тож навіть Ендерлін зачарований каліграфією свого серця, якому не довіряв, він не може намилуватись нею і, лише коли у відчинене вікно задув вітер, помітив записку на столі, підвівся й поставив на неї попільничку, підвівся, щоб її не звіяло вітром, але не на те, щоб читати. А втім, уже прочитав. І тепер йому прикро. Ця записка призначена не йому. Спершу йому тільки прикро. Його ім’я, прикрите тепер попільничкою, прочитати годі, натомість, коли Ендерлін ще раз глянув на записку, можна прочитати написаний кульковою ручкою професійний термін, який вишукала собі смерть, слово, якого Ендерлін не знає, а збоку — безперечно гнітюче повідомлення: «Приблизна тривалість життя — один рік».

Ендерлін сам у кімнаті.

О ні, так легко у свою смерть не вірять. Може, в записці йдеться не про нього? Коли лікар повернувся до кімнати, Ендерлін уже знову сидів у кріслі, де й мав сидіти, руки на м’яких бильцях ліворуч і праворуч, дві руки в рукавах халата і дві білі кисті, що звисають із билець, і лікар каже:

— Вибач!

Ендерлін не так приголомшений, як збентежений, дивиться у вікно і вдає, ніби нічого не сталося.

— Вибач! — повторив Бурі.

— Та прошу, — вибачає Ендерлін.

Потім, спершу зачинивши вікно, Бурі, цей колос людської доброти, знову сідає за письмовий стіл, знову бере до рота сигару, яку перед тим клав у попільничку зі срібною ящіркою, сигара ще горить, отже, Ендерлін недовго чекав його.

— Я розумію, — сказав Бурі і, розвіяний, здається, шукав чогось, із недопалком у вустах, що його, похапцем затягнувшись кілька разів, він був змушений розкурити, перш ніж говорити далі. — Я розумію, — повторив він і, нарешті розкуривши, здається, забув, що мав казати, натомість узяв, не глянувши, записку й проказав: — Ти переживаєш із приводу результатів нашого останнього обстеження.

Ендерлін засміявся.

— Ну, що там? — запитав він і сам здивувався своєму спокоєві, тим часом як лікар вочевидь мав нагальну потребу пояснити, зіпершись на точні цифри, чому можна вважати, що Ендерлін, так би мовити, одужав.

— Я розумію, — сказав лікар утретє і пригадав, що мав сказати: — Тобі вже терпець уривається, але до суботи я тебе не випущу, — промовив він із товарисько-грубим сміхом, грубість мала означати, що Ендерлін, на його думку, таки справді одужав і здатний опиратися хворобі, а потім Бурі ще й уточнив: — До цієї суботи, — і ці останні слова звучали грізно й авторитетно, а далі він заходився викладати цифри: кількість лейкоцитів у відсотках, білірубін у відсотках — цифри, які Ендерлін часто чув і зрештою й сам став уживати, тож, хоча він, власне, не знав, що вони означають, сам міг зробити висновок, наскільки ті показники і справді поліпшилися, на радість Бурі, що читав їх на зворотній стороні аркуша.

— Так, — кивнув головою Ендерлін, — дуже добре, — а сам дивився тим часом на здорових робітників за вікном.

— Дорогенький мій, — зауважив Бурі, опинившись наодинці зі своєю радістю, — усе могло бути й по-іншому!

Ендерлін знову кивнув головою.