Нехай мене звуть Ґантенбайн

...а втім, розмова затяглася завдяки веселому оптимізму Ендерліна, як головний редактор він просто не міг припинити розмову, йшлося про назву, завжди важко дібрати назву, потім про питання, хто співробітник, а хто ні, Ендерлін вважав, що він має висловитися, але казав дедалі менше, зрештою ще раз дав слово, а потім його голова все-таки впала на подушку, тільки-но він поклав трубку, виснажений, як і недавно після однієї надто вже впевненої прогулянки в парку; він спробував думати про газету, але марно... Питання назви... атож, яка буде назва... питання, чи Бурі не помилився... дощувальний пристрій на сонці... питання, чи справді я чіпляюся за все, що називають життям, але я берегтиму себе, навіть коли вже почнеться очевидний розпад, я чіплятимусь, віритиму в кожну брехню; вночі я знатиму все, а вдень віритиму в протилежне, й білі сестри казатимуть: «Браво, пане Ендерліне, браво!» І прийдуть сюди, й сядуть навколо мого ліжка, і бачитимуть те, чого не каже ніхто, мене пече біль, біль принагідний, біль дедалі частіший, біль завжди присутній, але кожен шприц дає полегкість, яку я вважаю за чисту монету надії, шприц за шприцом, аж поки здохну, як тварюка, сповнений заштриканої уколами надії...

Ендерлін ще може думати.

Чому йому не кажуть правди?

Таж він ще людина.

Вони не вірять у його велич?

Перед ним біла скатертина з так званим обідом, савойська капуста з гігієною, м’який сир — усе має смак піклування, щоб Ендерлін дожив бодай до перших гранок тієї газети! Він куштує і насолоджується. М’який сир! Він насолоджується думкою, що тепер, якщо Бурі не помиляється, він може писати все, що думає. А що він, власне, думає? Вчора риба, сьогодні м’який сир, завтра риба — все має однаковий смак, білок, несолоний і пісний, як і думка, чи йому, якщо Бурі не помиляється, взагалі ще треба заробляти гроші цього року, і при цьому його дивують не підрахунки, а банальна буденність його мислення. Приречений на смерть, думає він, не може так мислити. Бурі помиляється! Він спробує їсти савойську капусту, щоб набратися сили. Чому ніхто, знаючи про свою недалеку смерть, ніколи не наважиться на щось величне? Скажімо, на замах? Моє життя супроти твого життя! Але моє життя — вже не життя, а просто існування з уколами в руку й дитячою кашкою в роті, алілуя, і як гарно цвіте бузок — надворі... Коли прийшла медсестра, сестра Евфімія, й по-материнському запитала, чому він нічого не їв, а точніше, чому ми нічого не їли (незадовго до твого скону, вони завжди говорять у множині: «Невже в нас немає апетиту? Може, трохи поспимо? Невже ми вже розлили воду?»), Ендерлін сьорбнув кілька ложок, а потім був змушений виблювати і одразу попросив, тільки-но його помили, щоб нічого не казали лікарю. Він раптом став боятися Бурі, що доти був йому приятелем. Ендерлін доведе йому, який він здоровий. Він вийде звідси. Він просто спростує вирок, про який випадково дізнався. О ні, Ендерлін не поїде в К’янчано, не поїде й до Тараспа, а сміятиметься, напише листівку з Парижа з дієтичними дотепами на краю, а якщо навіть у Тараспа, то щонайбільше на тиждень, щоб догодити Бурі, але не залізницею, Ендерлін поїде своєю машиною, і то так, що аж гальма вищатимуть на поворотах, і то ще цієї п’ятниці, а в Тараспа він не питиме водички, що відгонить гнилою сіркою, а гратиме в теніс, познайомиться з жінкою, молодесенькою, з якою одразу, за аперитивом, одружиться, можливо, білявою баптійкою, якій він збудує дім із басейном, і цього самого дня, точнісінько через рік, відбудеться освячення будинку з поросям на рожні, віскі до, віскі після, атож, а Бурі як гість, і Ендерлін, із гаванською сигарою й засмаглим обличчям, штурхатиме його під ребра, свого оракула-лікаря, реготатиме...

Чому саме балтійка?

Ельке, сестра, що чергувала вночі, — балтійка, і цей факт налякав його: адже це фантазія хворого, що вже не має вибору, фантазія безсилого, що вже ніколи нікуди не піде.

Надворі пташки.

Жінки...

Багато жінок!

Він не може думати про них в однині.

Усі жінки!