Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ендерлін тим часом цмулив фруктовий сік, а я вже підвівся, взявшись за його ліжко обіруч, немов за дитячу колиску, й дививсь у майбутнє, що має бути спланованим, на забудову міст як на політичну проблему. Я запитав Ендерліна, як, на його думку, житимуть діти наших дітей, запитав, як Ендерлін уявляє собі, скажімо, дорожній рух через десять років, через тридцять років, через п’ятдесят років, це справді важливе питання — не для Ендерліна, а для світу, надто для нашого західного світу, а тим часом Ендерлін спромагався думати тільки про тривалість свого життя (я, проте, не помічав цього): рік, у щонайкращому разі один рік... Коли знову зайшла сестра, щоб, як і щодня, зробити добродієві Ендерліну уколи в передпліччя, я, як і годиться, помовчав одну хвилину, але сховав люльку від очей медсестри, яка мала давати вже другий укол. Бідолаха Ендерлін! Я розумію, що він, власне, не слухає мене, і думаю, що розумію його: щодня оці уколи, то в ліву руку, то в праву, це все діє на нерви, надто тоді, коли інколи не можуть попасти у вену. Я розумію. Коли Ендерлін без слів знов опускає вниз рукав піжами, я, щоб відвернути його увагу, запитую, якої він думки про книжку, що лежить на його тумбочці. Я можу спокійно курити, каже він. Отже, він усе-таки хотів би, щоб я лишився, але тепер я вже справді мушу йти, і це важко, бо Ендерлін узагалі нічого не каже. Але, як бачу, він думає, невідступно думає. Збентежившись, я розповідаю про людей. Плітки. Хто знову має які стосунки і з ким. Він слухає, але дивиться повз. Робітники отам на риштованні, я дивлюся на них, оті італійці теж становлять проблему: коли так піде й далі, вони підточать нашу країну. Ендерлін не сказав нічого. Коли я спробував по-іншому, наприклад, запитав, скільки лекцій він має прочитати в Гарварді, він, щоправда, відповів, але так, наче йшлося не про нього, наче я переповідав якусь плітку. Що там іще? Одного разу він запитав, який сьогодні день тижня, яка дата, більш нічого...

Нарешті я пішов.

Першого відвідувача, першого, на якому він був змушений випробувати своє вміння берегти таємницю, він витримав.

Дзигарі пробамкали четверту годину.

Один рік — це довго...

Якби ж він міг кричати!

Бурі мав слушність: сорок два роки — це не вік.

Згодом увечері, коли Ендерлін, сонний від уколів, спробував думати з розплющеними очима, він глянув у сутіні на санітарну шибеницю... «Чому люди не вішаються?» — мабуть, саме про це він думав, дивлячись на штатив лікарняного ліжка над собою, тим часом як морок дедалі густішав. Про що тут ще думати? Смерть думкою не охопиш... Його обличчя, коли він запалив світло, його обличчя в дзеркалі шафи, де вже кілька тижнів висить його костюм, його обличчя, гола шия і шкіра потребують сонця, більш нічого, сонця в Енгадені або на морі. Або в Перу! Несподівано він думає вже без іронії: Перу — як земля його надії! Мабуть, Ендерлін у думках бачить себе на конику, що ірже, цілий рік у Перу, чоловік, що їде звідти верхи, — не знаю... Натомість ось що можна охопити думкою: старість, що, якщо Бурі не помиляється, обмине його і не обмине, якщо Бурі помиляється... Сонний від уколу, але пильний від страху, причому причина страху постає перед ним, як сновидця, він лежить із заплющеними очима, випростав руки, і кисті звисають над краєм ліжка: він, власне, не хотів би жити, щоб не старіти, та коли йому принесли дієтичну вечерю, коли медсестра, як і завжди, поставила подушки, щоб добродій Ендерлін міг сидіти й живити своє тіло, і коли за півгодини вона прийшла знову — забирати тацю, то проказала:

— Браво, пане Ендерліне, браво!

Ні, він не повіситься...