Нехай мене звуть Ґантенбайн

І думає лише про їхні лона, на їхніх лонах; не думає про жодне, яке знає, а думає про всі, які проґавив; лона, вуста, і його язик у їхніх вустах; їхні обличчя такі однакові, що годі навіть розрізнити їх; крім того, слова, яких він ніколи не вимовляв і безсоромність яких напрочуд задовольняє його, бо породжує невдоволеність: лона, губи, литки, коси, груди, очі, чомусь малесенькі, і лона, лона, всі лона, — і при цьому він пітніє від кволості, думаючи про них і сидячи на краю ліжка, впершись випростаними руками, безсилий, прикипівши очима до вікна: дерев, покрівель, невидного літака на небі, тільки біленький слід, що розтинає блакить, а потім, наче шлейф, повільно розповзається і зникає, комини, які натомість лишаються, білизна, що мотається на мотузці, дроти з горобцями на них, за дротами гори, багато покрівель, комини, башточки, дерева вздовж алеї, лискучий окраєць озера, циферблат дзиґарів на башті, непомітне обертання стрілок, більш нічого — це все він бачить уже кілька тижнів... італійців на риштованні, що піднімають та опускають баддю на поліспасті, от зараз її тягнуть угору м’язисті чоловіки з голими торсами. Нічого не зараджує, якщо Ендерлін дивиться в якийсь інший бік. Далеко чи близько — однаковісінько, видніє його ліжко, дзиґарі, шурхотять блоки; це все звичайні речі, які переживуть Ендерліна. Демонстрація тривіальних знань — без Господнього посланця. Сподівання на велич виявляється кітчем, і тільки жалість до себе розкривається просто й безсоромно. Ні, Ендерлін не рюмсає тепер! Він тільки спливає потом, а в двері знову постукали.

— Заходьте, — мовив Ендерлін, лягаючи в ліжко та вкриваючись, а коли у внутрішні двері постукали ще раз, повторив голосніше: — Заходьте.

То був я.

— Сідай, — припросив він.

— Як ся маєш? — запитав я і, щоб знову не забути, поклав, не чекаючи його відповіді, зошит на білий стіл із медикаментами та інструментами, побачив на ньому ампули, шприц і голки в спирту. — Твоя стаття, — казав я далі, — я прочитав її, й, думаю, вона просто чудова. — Ендерлін мовчав. — У тебе, — сказав я, вийшовши на балкончик, — тут справді гарний краєвид! — Неначе то були мої перші відвідини. Я збентежився невідомо чому й потирав собі руки.

— Еге ж, — відповів Ендерлін, — а як твої справи?

Я вважав, що сьогодні чудовий день. Ендерлін, мабуть, сподівався, що я докладніше відгукнуся про його статтю, та коли я спробував, він глянув повз мене, тож розмови не вийшло.

— Надто добре, на мою думку, — заговорив я і побачив, що він не слухає мене. — Дякую, — проказав я, знову заходячи до кімнати, — працюю. — Тепер я вже натоптував люльку, я, чоловік, що в житті твердо стоїть на своїх ногах, а потім сів із люлькою в табакерці, я не куритиму, лікарняна палата — це таки лікарняна палата, навіть коли вікно відчинене навстіж, я тут відвідувач і пристойно поводжуся; а втім, я здоровий, не те що не зважаю ні на кого, а просто здоровий, я говорю про реалії цього світу, я не егоїст, у роті натоптана люлька, проте я не запалюю її, бо піклуюся не про Ендерліна, що вже має своє піклування, свої квіти й фруктовий сік, а про Європу, взагалі про все людство, цього разу надто з огляду на забудову міст, забудову міст як політичну проблему, тут я вже маю що сказати, хоч Ендерлін чує про це не вперше. Розмови не вийшло, тільки доповідь, бо Ендерлін мовчав. Збентежившись, я, мабуть, запалив люльку. — Як там твоя газета? — запитав я, щоб витягти Ендерліна з апатії. Звідки я мав знати, що Ендерлін від сьогоднішнього ранку вважає себе приреченим на смерть; його жалість до себе німа, але відчутна, мало-помалу дратує, ба навіть робить мене жорстоким. Щоправда, я вже не курю, але падають речення, які мають довести Ендерліну, що він одужав: — Як там твоя газета? — і нещадно: — Ти коли-небудь вірив у цю газету? — Тепер я вже жорстокий, я знаю. — Таж добре відомо, — казав я далі, — кожен обіцяє співпрацю, щоб його прізвище стояло поряд із твоїм, але тільки-но пообіцявши, береться до іншої роботи, а ти, мій любий, лишаєшся як головний редактор ні з чим. — Я не знав, що сталося з Ендерліном, і дедалі менше потрапляв у тон, але тим більше говорив: — Так, — вів я далі, — коли-небудь ми знову повинні утнути таку штуку: поїхати до Етцеля! — Він засміявся. — Тільки-но ти оклигаєш, — проказав я і, власне, вже мав іти. Але як? Не придумав нічого кращого, як сказати: — Я вже мушу йти!