Нехай мене звуть Ґантенбайн

Для Бурі, я розумію, це тяжкий випадок. Він тільки знає, що записка лежала на його столі, й підозра, що Ендерлін міг прочитати її, так непокоїть його, що під час нашої вечірньої гри в шахи він грав жалюгідно. І все-таки поведінка добряги Ендерліна, що йому перед обідом він пообіцяв повне одужання, а невдовзі й вихід із лікарні, видалася йому трохи дивною. А втім, підозра в Бурі виникла лише пополудні, коли він не знайшов записки, яку писав не для Ендерліна, а для іншого пацієнта, якого треба було перевести до санаторію, а потім нарешті знайшов її в сміттєвому кошику, на її зворотному боці стояв сприятливий медичний висновок для Ендерліна. Який прикрий недогляд! Моя порада, що Бурі повинен просто поговорити з Ендерліном, видається Бурі цілком хибною. Адже це тільки зміцнить думку Ендерліна, що від нього приховують правду. Я й сам це розумію. Бурі не бачить ніякого іншого виходу: він просто випише Ендерліна і спостерігатиме його. Коли хто думає, ніби йому лишилося жити один рік, у щонайкращому разі тільки рік, тоді він не житиме так, як жив досі, гадає Бурі. Я не суперечу йому, щоб ми й далі могли грати, вже другу партію, сподіваюся, кращу. Тепер у мене білі. Бурі ті думки не дають спокою, й він так повільно розставляє фігури, немов думає, де мають стояти пішаки, а де кінь. Чи я, запитує він, коли я вже пішов королівським пішаком, і далі жив би, як доти, якби дізнався, що помру щонайпізніше через рік. Я не знаю. Слово честі. Я не можу уявити собі. Я граю, щоб десь помінятися фігурами, зробити гамбіт.

Натомість я можу уявити собі

(якби дізнався про таке):

Наступного дня він прокидається, за відчиненим вікном ранкова сутінь (іде дощ), сіра й суцільна, мов граніт, і з того граніту виривається наче крик, проте безгучний, зненацька постала коняча голова з червоною гривою, виряченими, несамовитими очима, запіненою мордою, іржала, але безгучно, благала пощади, однісіньку мить, а потім розмальована вправною рукою теракота, чорні ніздрі й білий, мов крейда, вишкір — усе лише намальоване, червона грива застигла і повільно занурюється в скелю, яка безгучно закрилася, суцільна, мов світанкова сутінь перед вікном, сіра, мов граніт на перевалі Сен-Ґотард; у долині, глибоко внизу, далека дорога, повороти з крихітними строкатими машинами, які мчать до Єрусалима...