Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ніхто не знав, з якого приводу, не знав навіть Бурі, що неодмінно запізнювався («Я щойно прийняв ще одні пологи»), але завжди приходив, пустотливе свято, дами у вечірніх сукнях розмістилися на паркеті, серед них дотепник зі схрещеними ногами (Зібенгаген?), у садку танці, ліхтарі, ядучо-зелений моріжок під ліхтарями, Бурі в смокінгу, він таки клюнув на вигадку, дарма що єдиний, хто міг би вгадати привід, оракул-лікар...

Рік минув.

Ендерлін, господар, що приймає гостей, купив собі будинок із садком і басейном, що тепер яскраво освітлений, там навіть видно молоду жінку, що стрибає у воду, чути її зойки, бо вода холодна, здається, хтось недобре пожартував над нею, і тільки Бурі, акушер у смокінгу, стоїть, і йому хочеться їсти, платівка грає пісню Едіт Піаф «Rien de rien, non, je ne regrette rien»[16], a Бурі тим часом накладав собі рештки обіду і ще досі не розумів, що діється, всі друзі з посоловілими очима і зсунутими набік краватками, на дивані обіймається якась пара, Ендерлін лежить надворі в гамаку, Ендерлін, що йому тепер виповнилося рівно сорок два роки, одинадцять місяців і сімнадцять днів, у нього паморочиться в голові від того, що він і далі живий...

Отже, вперед до старості!

Світанкова сутінь...

але без кінської голови...

Сірість...

але без крику...

Що за безглуздя, каже Бурі, ти застудишся.

Оракул-лікар!

Безглуздя, каже Ендерлін, мені буде сімдесят.

Гості розійшлися...

А тепер підійди, каже Бурі.

Щебечуть пташки...

Бурі пішов...

Отже, вперед до старості!