Нестерпна легкість буття

Франц хитає головою: — Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем — сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.

В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя з великим ризиком, проявами відваги і небезпекою смерті. Сабіна повернула йому віру у значимість людської долі. Була ще прекраснішою від того, що за її спиною прозирала болісна драма її батьківщини.

Проте Сабіна цієї драми не любила. «В’язниця», «переслідування», «заборонені книжки», «окупація», «танки» — для неї це лише бридкі слова, без найменшого сліду романтики. Єдине слово, що викликає в неї ностальгічні спогади про батьківщину,— це слово «кладовище».

Кладовище

Кладовища в Чехії подібні до садів. Могили вкриті травою та різнобарвними квітами. Скромні пам’ятнички ховаються в зелені листя. Коли посутеніє, кладовище підсвічується маленькими запаленими свічками, тож здається, що мертві влаштували дитячий бал. Так, саме дитячий, бо ж мертві невинні, немов діти. І яким би не було жорстоким життя, на кладовищах завжди панував мир. І під час війни, і за Гітлера, і за Сталіна, під час окупації. Коли Сабіні бувало сумно, вона сідала в автомобіль і їхала кудись далеко за Прагу — походити сільськими кладовищами, які вона так любила. Ці невеличкі цвинтарі на тлі синіх пагорбів були чарівні, як колискова пісня.

Для Франца кладовище було жахливим сховищем кісток і каміння.

 6

— Я б ніколи не сів за кермо автомобіля. У мене страх перед аварією! Навіть якщо не розіб’єшся на смерть, то скалічишся на все життя! — сказав скульптор, мимоволі хапаючись за вказівний палець, який колись мало не відрізав, обтесуючи дерев’яну скульптуру. Лише чудом зберегли йому палець.

— А мені ніякісінько,— бадьорим голосом сказала Марі-Клод: — Я пережила тяжку аварію, і це було пречудово! Ніде мені не було так добре, як у лікарні! Я зовсім не могла спати, тож без упину читала, і вдень, і вночі.

Всі дивилися на неї з подивом, який явно тішив її. У Франца було якесь змішане почуття: неприязнь (він знав, що після згаданої аварії його дружина була в дуже пригніченому стані й без упину ремствувала) і своєрідне захоплення (її вміння переінакшити все пережите свідчило про неабияку життєстійкість). Вона вела далі: — Там я почала ділити книжки на денні та нічні. Справді, є книжки для дня і книжки, які можна читати лише вночі.

Всі удавали захоплення і подив, лише скульптор тримався за палець, й обличчя його морщилося від неприємного спогаду.

Марі-Клод звернулася до нього:

— До якої групи ти б відніс Стендаля?

Скульптор не слухав і тому лише розгублено стенув плечима. Критик-мистецтвознавець, що стояв поруч із ним, зауважив, що Стендаль, на його думку, денне читання.

Марі-Клод похитала головою і голосно промовила: