Нестерпна легкість буття

Щодо людей, з якими він живе, яких любить, він слабкий. Францова слабкість називається добротою. Франц ніколи нічого не зміг би наказати Сабіні. Не звелів би їй, як колись Томаш, покласти на підлогу дзеркало й ходити по ньому голою. Не тому, що йому бракувало хтивості,—бракувало сили, щоб наказувати. Є речі, які можна здійснити лише насиллям. Тілесна любов немислима без насилля».

Сабіна дивилась, як Франц ходив по кімнаті з піднятим угору стільцем, їй це видавалося гротескним і сповнювало дивним смутком.

Франц поставив стілець на підлогу й сів на нього обличчям до Сабіни.

— Нічого не скажеш, мені приємно, що я сильний,— мовив він. — Але навіщо мені в Женеві такі м’язи? Вони для мене як орнамент. Як павине перо. Я ні з ким за все своє життя не бився.

Сабіна меланхолійно розмірковувала далі: «А коли б вона мала чоловіка, який би командував нею? Який хотів би підкорити її? Чи довго вона терпіла б його? Не більше п’яти хвилин! Тож із цього випливає, що їй не підходить жоден чоловік. Ані сильний, ані слабкий».

Вона спитала:

— А чому ти коли-небудь не застосуєш сили проти мене?

— Тому що любов — це зречення сили,— тихо відповів Франц.

Сабіна усвідомила дві речі: по-перше, його відповідь прекрасна і правдива.

А по-друге, цією відповіддю Франц дискваліфікував себе в її еротичному житті.

Жити по правді

Це формула, яку використав Кафка чи то у своєму щоденнику, чи в якомусь листі, Франц уже не пам’ятає, де саме. Формула зацікавила його. Що це таке — жити по правді? Легко визначити негативне: не брехати, не приховувати, нічого не утаювати. Відтоді як Франц познайомився з Сабіною, він живе у брехні. Розповідає дружині про конгрес в Амстердамі й про лекції в Мадриді, які ніколи не відбувались, і боїться ходити з Сабіною женевськими вулицями. Йому подобається брехати і приховувати саме тому, що він ніколи цього не робив. Він відчуває приємне хвилювання, немов найкращий учень у класі, який наважився вперше в житті прогуляти уроки.

Для Сабіни «жити по правді», не брехати ні собі, ні іншим здається можливим лише за умови, що довкола не буде публіки. Бо коли до нашої поведінки хтось придивляється, ми хоч-не-хоч пристосовуємося до очей, які за нами стежать, і ніщо з того, що ми робимо, вже не є правдою. Мати публіку, думати про публіку — означає жити в брехні. Сабіна зневажає літературу, де автори розголошують таємниці свого інтимного життя і життя своїх друзів.

Людина, яка втрачає своє інтимне життя, втрачає все, думає Сабіна. А людина, яка позбувається його добровільно, є монстром. І тому Сабіна зовсім не страждає від того, що їй доводиться приховувати свою любов. Навпаки, лише так вона може «жити по правді».

Натомість Франц переконаний, що поділ життя на приватну і громадську сфери містить у собі джерело всілякої брехні: у приватному житті людина одна, а в громадському зовсім інша. Франц полюбляє цитувати Андре Бретона, який сказав, що хотів би жити «у скляному домі», де немає ніяких таємниць і куди кожен може зазирнути.

Коли він почув, як його дружина сказала Сабіні: «Цей підвісок справді бридкий!» — він зрозумів, що не може далі жити у брехні. В ту хвилину він мав би заступитися за Сабіну. Він не зробив цього лише тому, що боявся виказати їхнє таємне кохання.

Наступного дня після коктейлю він мав намір поїхати з Сабіною до Рима. В ушах у нього звучала фраза «Цей підвісок справді бридкий!» — і він раптом побачив свою дружину зовсім не такою, якою вона здавалася йому все дотеперішнє життя. Її неприступна, галаслива і запальна агресивність знімала йому з пліч тягар доброти, який він терпляче ніс цілих двадцять три роки подружнього життя. Він пригадав величезний простір храму в Амстердамі й знову відчув якесь особливе незрозуміле піднесення, яке викликала його порожнеча.

Він пакував валізку, коли в кімнату до нього зайшла Марі-Клод; розповідаючи про вчорашніх гостей, вона енергійно схвалювала деякі думки, які почула від них, і глузливо заперечувала інші.

Франц довго дивився на неї, а потім сказав: — У Римі не буде ніякої конференції.

Вона не зрозуміла його:

— То навіщо ти туди їдеш?

Він відповів:

— Уже дев’ять місяців, як я маю коханку. Я не хочу зустрічатися з нею в Женеві. Тому я так часто подорожую. Я подумав, що ти повинна про це знати. Після перших вимовлених слів він злякався; сміливість раптом полишила його. Він одвів очі, щоб не бачити на обличчі Марі-Клод відчаю, який, як йому здавалося, викличуть його слова.

Після короткої паузи пролунало:

— Так, я також думаю, що мені про це слід знати.

Голос звучав упевнено, і Франц звів очі: Марі-Клод не’здавалася зламаною.

Вона і досі була схожа на ту жінку, яка вчора сказала гучним голосом: «Цей підвісок бридкий!»

Вона вела далі:

— Коли ти вже такий сміливий і повідомив мені, що майже рік обдурюєш мене, то, може, скажеш і з ким?