Нестерпна легкість буття

Кожне з них скакало на другому, як на коні. Обоє вони мчали в далечину своєї мрії. Обоє були сп’янілі від зради, яка їх звільнила. Франц скакав на Сабіні і зраджував свою дружину, Сабіна скакала на Францові і зраджувала Франца.

 9

Понад двадцять років він вбачав у дружині свою матір, істоту слабку, яку треба захищати; цей образ надто глибоко запав йому в душу, і він не міг звільнитися від нього протягом якихось двох днів. Коли він повертався додому, його мучили докори сумління, він боявся, що після його від’їзду дружина впала у відчай, і він побачить її вимучену журбою. Він несміливо відімкнув двері й пройшов до своєї кімнати. Постояв тихенько, прислухався: так, вона була вдома. Хвилину повагавшись, за своїм звичаєм, пішов привітатися з нею.

З удаваним подивом вона звела брови й запитала:

— Ти прийшов сюди?

«А куди я мав іти?» — хотілося відповісти йому (зі справжнім подивом), але він не сказав нічого.

Вона говорила далі:

— Між нами все мусить бути ясно. Я не маю нічого проти того, щоб ти переїхав до неї, і то відразу ж.

Коли в день від’їзду він у всьому признався Марі-Клод, у нього ще не було ніякого певного плану дій. Був готовий після повернення по-дружньому обговорити всі справи, щоб пом’якшити образу , заподіяну їй. Він ніяк не сподівався, що дружина сама почне холодно й настійно наполягати, щоб він пішов від неї...

І хоча це полегшувало його ситуацію, він відчував розчарування. Все життя він боявся уразити її, і лише тому добровільно підкорився притупляючій дисципліні моногамії. І раптом, після двадцяти років, він з’ясовує, що його розрахунки були нікому не потрібні і що він поступився іншими жінками лише через непорозуміння!

Після обіду в нього була лекція, потім він пішов прямо до Сабіни. Хотів попросити її дозволу залишитися на ніч. Подзвонив, але ніхто йому не відчинив. Він зайшов до шинку навпроти і довго дивився на під’їзд її будинку.

Був уже пізній вечір, і він не знав, що робити. Все життя він спав з Марі- Клод на одному ліжку. Якщо зараз повернеться додому, де має лягти? Він міг, звичайно, послати собі на тахті в сусідній кімнаті. Але чи не здаватиметься цей жест надто визивним? Чи не буде це проявом ворожнечі? Адже він хоче й надалі лишатися другом своєї дружини! Проте лягти поряд з нею також було неможливо. Він у думці вже чув її іронічне запитання, чому він не віддає переваги Сабіниній постелі. І він знайшов номер у готелі.

Назавтра він так само марно дзвонив до Сабіниної майстерні протягом цілого дня.

На третій день зайшов до консьєржки. Сама нічого не знаючи, вона порадила йому звернутися до хазяйки, яка найняла Сабіні майстерню. Він зателефонував їй і довідався, що Сабіна ще позавчора виїхала з майстерні.

Ще кілька днів він навідувався до Сабіниного дому, сподіваючись застати її там, аж поки застав одного разу квартиру відчиненою, а в ній — трьох чоловіків у синіх спецівках, які зносили меблі та картини до великого фургона, що стояв перед будинком.

Він запитав їх, куди повезуть меблі. Вони відповіли, що їм суворо наказано тримати адресу в таємниці. Він уже хотів було сунути їм кілька банкнот за розкриття таємниці, але раптом відчув, що не має сили це зробити. Смуток геть паралізував його. Він нічого не розумів, нічого не міг пояснити, знав лиш одне: такого фіналу він чекав уже від тієї хвилини, коли зустрівся з Сабіною. Сталося те, що мало статися. Франц не захищався.

Він знайшов для себе маленьку квартирку в старому місті. В ті години, коли він знав, що ні дружини, ні доньки не було дома, він заходив до своєї колишньої квартири взяти одяг і найважливіші книжки. Він остерігався, щоб не взяти, бува, чогось такого, що могло б знадобитися Марі-Клод.

Одного разу він побачив її за склом кав’ярні. Вона сиділа там ще з двома дамами, і її обличчя, вже вкрите зморшками від постійної темпераментної міміки, було надзвичайно збудженим. Дами слухали її і раз по раз сміялися. Франц не міг позбутися відчуття, що вона розповідає про нього. Їй безперечно стало відомо, що Сабіна зникла з Женеви саме в той час, коли Франц вирішив жити разом із нею. Це була справді смішна історія! Тож хіба можна було дивуватися, що він став предметом насмішок для приятельок його дружини.

Він повернувся до своєї нової квартири, куди щогодини долинав дзвін із собору Сен-ІГєр. Саме того дня йому привезли з магазину стіл. Він забув про Марі-Клод та її приятельок. Забув на якийсь час і про Сабіну. Сів до столу. Радів з того, що сам його вибрав. Цілих двадцять років він жив серед меблів, яких не вибирав. Усе залагоджувала Марі-Клод. Власне вперше він перестав відчувати себе хлопчиком, а став самостійним. Наступного дня мав прийти столяр, якому він замовив виготовити книжкові полиці. Вже кілька тижнів він креслив, розраховував їхні розміри й обмірковував, як їх розставити.