Незадовго до війни з ескімосами

— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву ногу на підлогу. Трохи прочинив вікно і кинув цигарку вниз, на вулицю. Потім йому набридло так стояти, і він повернувся до Джинні. — Агов. Зробіть мені послугу. Тут один хлопець прийде, то скажіть йому, що я буду готовий через пару секунд, гаразд? Мені поголитися треба, бач… Гаразд?

Джинні кивнула.

— Хочете, я покваплю Селену? Вона знає що ви тут?

— Вона дуже добре про це знає — відповіла Джинні. — Але я не поспішаю. Дякую.

Брат Селени кивнув. Потім кинув останній довгий погляд на порізаний палець, наче бажаючи пересвідчитися, чи той здатен пережити подорож назад до кімнати.

— Може, покладете на нього пластир? У вас є пластир чи щось таке?

— Ні, — коротко відповів юнак. — Нічого. Не переймайтеся, — і вийшов із вітальні.

Але через кілька секунд повернувся з половиною сандвіча.

— З’їжте. Він добрий.

— Чесно, я не зовсім…

— Господи, та беріть уже! Він не отруєний.

Джинні взяла половину сандвіча.

— Що ж, дуже дякую, — ввічливо промовила вона.

— З куркою, — пояснив він, стоячи біля неї та спостерігаючи.

— Придбав учора у чортовому гастрономі

— Виглядає смачно.

— Ну то з’їжте його.

Джинні відкусила шматочок.

— Добре, егеж?

Дівчина примусила себе ковтнути.

— Дуже.

Брат Селени кивнув. Він побіжно оглянув кімнату і почухав запалі груди.

— Гм, гадаю, мені час одягатися. Господи! Дзвонять! Ну, не звертайте уваги, — кинув він і пішов.

Залишившись на самоті, Джинні, не встаючи з місця, почала шукати, куди б запхати сандвіч. Раптом у передпокої пролунали кроки, і вона швиденько сунула сандвіч у кишеню пальта.

У кімнату зайшов молодий чоловік років тридцяти — не те щоб високий, але іне приземкуватий. Жоден елемент зовнішності правильні риси обличчя, коротка стрижка, крій костюма, візерунок на фуляровій краватці — не давав можливості зрозуміти, хто він є. Може, він працює у штаті(чи хоче працювати у штаті) якогось суспільно-політичного журналу. Може, грав у спектаклі який щойно провалився у Філадельфії. А може, є співробітником юридичної фірми. Хтозна…

— Добридень! — доброзичливо привітався він із Джинні.

— Добридень.

— Франкліна бачили?

— Він голиться. Просив передати вам, щоб ви трохи почекали. Він зараз вийде.

— Голиться? Боже милосердний. — Молодий чоловік повернув руку і кинув погляд на годинник. Потім сів у яскраво-червоне крісло, схрестив ноги і закрив долонями обличчя. Потер очі кінчиками пальців — наче дуже втомився чи просто останнім часом надто напружував очі. — Жахливішого ранку я за своє життя не пам’ятаю, — зітхнув він, прибираючи руки від обличчя. Розмовляв він лише гортанню, наче так перетрудився, що залучати діафрагму в нього вже не було сили.

— А що трапилося? — спитала Джинні дивлячись просто на нього.

— А… дуже довга історія. Ніколи не набридаю людям, яких я знаю менше, ніж принаймні тисячу років. — І він спрямував відсутній прикрий погляд кудись у вікно. — Але більше я жодного разу і близько не вважатиму себе знавцем людської природи. Можете розповідати про це кому завгодно.

— Але що сталося? — знову спитала його Джинні.

— Господи, та цей тип, який мешкав у моїй квартирі місяці й місяці й місяці.. навіть говорити про нього не хочу! Цей письменник, — із задоволенням додав він, мабуть, пригадавши улюблену анафему з роману Гемінґвея.

— І що він зробив?