Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Входжу в хату — і що ти думаєш? Там уже столи накриті, навантажені, як трищоглові кораблі! Всі родичі, чоловіки й жінки, а попереду Нюся, нафарбована, розцяцькована, ще й викот на грудях величезний — справжня тобі корабельна горгона. Аж сяє красою й молодістю. На голові в неї червона хустина, а на грудях, якраз на серці — вишиті серп і молот. «Послухай, ти, безбожнику,— кажу собі,— невже цей шматочок для тебе? Невже ти обійматимеш сьогодні оце тіло? Хай простить господь батька й матір, які тебе породили!»

Та ось усі посідали й дружно, з богатирським завзяттям, узялися до страв і напоїв. «А де ж піп?» — питаю я Нюсиного батька — він сидів біля мене і вже упрів від ситої їжі. «Де ж піп, хто ж нас благословить?» —«Немає попа,— відповідає він і знову обслинює мене,— немає попа. Релігія — опій для народу».

Сказавши це, старий підвівся, випнув груди, послабив червоний пояс і підніс руку, вимагаючи тиші. Потім узяв повний по вінця келих і, дивлячись мені просто в вічі, почав говорити. Говорив і говорив — до мене промовляв. Що він казав? Те лише йому самому відомо та ще господу богу. Я спробував підвестись, але мене захитало, і я знову сів. А як сів, то притиснувся коліном до коліна Нюсі, вона сиділа по праву руку від мене.

Старий усе говорив і говорив, аж піт у нього виступив на обличчі. Тоді всі кинулись обіймати його, аби він уже замовк. А як він замовк, Нюся нахилилась до мене й просить: «Ну, тепер і ти щось скажи!»

Тоді я підвівся і теж виголосив промову, половину російською, половину грецькою. Що я казав? Хай мене грім поб’є, коли я знаю. Пригадую тільки, що наприкінці потягло мене на розбійницькі пісні. І я загорланив ні в тин, ні в ворота:

В гори клефти подались
Красти коней-коненят!
Не спіймали коненят,
А спіймали Нюсеньку!

Як бачиш, хазяїне, я цю пісню на ходу трохи переінакшував, підганяв під момент:

І несуть її, несуть,
Ой матусенько, несуть!
Нюсю моя,
Нюсю моя,
Ох!

А як проревів оте «ох», то вхопив Нюсю й почав її цілувати.

Цього тільки й треба було! Я ніби дав знак, якого всі чекали. Рудобороді здоровані кинулись гасити світло.

Жінки, ці хитрі лисиці, спершу заверещали, ніби їм страшно. Та невдовзі — хі-хі-хі! — захихотіли в темряві, почалися лоскотання та сміх.

Що там було, хазяїне, бог знає. Тільки думаю, що й він не знав, бо якби знав, то спалив би нас блискавкою. Жінки й чоловіки впереміш попадали на підлогу. Я хотів було розшукати Нюсю, та де там було знайти! Попав якусь іншу та й забувся з нею.

Вранці підвівся — хотів забрати свою дружину й піти. Було ще темно, не розбереш, де хто. Вхопив одну ногу, потяг — не Нюсина, вхопив іншу — теж ні! Знов котрусь потяг — не вона! Хапаю знову й знову, аж нарешті не побачив — відчув, що це вже Нюся. Потяг її, вивільнив з-під двох чи трьох туш, які мало не розплющили її, бідолашну, розбудив та й кажу: «Нюсю, ходімо!» А вона мені: «Не забудь кожуха!» І ми пішли.

— Ну, а далі? — запитав я, бо Зорбас замовк.

— І що це тобі далося: «далі» та «далі»? — нервово кинув Зорбас і зітхнув.— Я прожив з нею шість місяців. І відтоді — от їй-богу не брешу — вже нічого не боюся. Анічогісінько, хоч вір, хоч не вір! Крім одного: що раптом диявол чи господь бог зітруть з моєї пам’яті оті шість місяців. Зрозумів? Кажи, що зрозумів.

Зорбас заплющив очі. Видно було, що він дуже схвильований. Це вперше я бачив, що він так глибоко переживав якусь давню мить.

— То ти, виходить, любив ту жінку дуже сильно? — запитав я, помовчавши.

Зорбас розплющив очі.

— Ти ще молодий, хазяїне, ще молодий, де тобі таке зрозуміти? От коли й твоє волосся посивіє, отоді давай і порозмовляємо про цю нескінченну історію...

— Яка це ще нескінченна історія?

— Жінка. Скільки тобі казати? Жінка — це нескінченна історія. А ти зараз — як той півень, що блискавкою налетить на курку, а потім настовбурчить пір’я на шиї, злетить на купу гною, кукурікає і приндиться. І курка вже його не цікавить, лише власний гребінь. То хіба він розуміється в коханні? Як свиня в апельсинах!

Зорбас презирливо сплюнув і відвернувся — не хотів мене бачити.

— Послухай,— знову запитав я,— а як же Нюся?

Втупившись поглядом кудись у море, Зорбас відповів.

— Одного разу приволікся я додому, а її немає. Пішла вона. В ті дні до села навідався якийсь красень солдат, от вона й подалася з ним. Пішла геть! Серце моє розірвалося навпіл, та скоро, кляте, знову зрослося. Ти бачив коли-небудь на кораблях латані-перелатані вітрила, з червоними, жовтими, чорними латками, пришитими таким міцним шпагатом, що вже не рвуться і в найлютішу бурю? Отаке й моє серце. Тисячу разів пробите, тисячу разів латане і нездоланне.

— І ти не розгнівався на Нюсю?