Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

«Я сільський учитель і пишу вам, аби повідомити сумну звістку, що Алексіс Зорбас, який мав тут мідну копальню, помер минулої п’ятниці о шостій пополудні. У свій смертний час він покликав мене:

«Ходи сюди, вчителю,— сказав,— маю я одного товариша в Греції. Як тільки я помру, напиши йому, що я помер та що до останньої хвилини був при здоровому розумі й думав про нього. І що ні в чому з того, що зробив у житті, не розкаююсь. І ще напиши — я зичу йому здоров’я, і що час уже йому взятися за розум... А прийде якийсь піп сповідати й причащати мене, скажи, хай вимітається геть, будь він проклятий! Чого тільки не зробив я в житті, а все одно мало,— такі люди, як я, повинні жити тисячу літ. На добраніч!»

Це були останні його слова. Він ураз підвівся на подушках, скинув із себе ковдру й спробував устати з ліжка. Ми кинулись підтримати старого — Люба, його дружина, я й кілька дужих сусідів, але він нас відштовхнув, устав з ліжка й підійшов до вікна. А там сперся на підвіконня, подивився в далину, на гори, витріщив очі й почав сміятися, а потім заіржав, наче кінь. Отак стоячи, уп’явшись нігтями в підвіконня, він і зустрів смерть.

Його дружина Люба доручила мені написати вам, що вона вас вітає і що небіжчик часто розповідав їй про вас і наказував, якщо помре, передати вам його сандур на пам’ять.

Отож вдова прохає вас, коли випаде вам проїжджати через наше село, завітати до неї й заночувати в її домі, а вранці, як вирушатимете в добру путь, отримати й сандур».

«...коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса. Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті».

Нікос Казандзакіс